Читать онлайн книгу "Добрий Бог. Оповідання"

Добрий Бог. Оповiдання
Валер’ян Петрович Пiдмогильний


Рiдне
Валер’ян Пiдмогильний (1901–1937) тонко та глибоко вiдчував контрасти довкола й доносив iх до читача. Проблема одвiчностi та незалежностi вiд волi людини життя на землi глибоко трактуеться в оповiданнi «В епiдемiчному барацi». Теми голоду 1921–1923 рокiв письменник торкаеться у творi, – який вважав одним зi своiх найкращих, – «Син». Героi Пiдмогильного зануренi в «межову ситуацiю» або наближенi до неi, перебувають у складних суспiльних обставинах. Митець зважае на психологiчнi аспекти людського буття, занурюеться в пiдсвiдомi стимули вчинкiв своiх персонажiв.






Валер’ян Пiдмогильний

Добрий Бог. Оповiдання


© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020

У виданнi збережено основнi особливостi лексики, синтаксису та орфографii авторського тексту


* * *




Важке питання


Андрiй надвечiр подзвонив до квартири свого спiвучня Миколи з намiром поговорити про вчорашню вечiрку в гiмназii, де вiн познайомився з Миколиною коханкою. Як товариш вiн вважав обов’язком висловити своi думки про що дiвчину й взагалi застерегти Миколу вiд усяких неприемностей, сполучених з коханням. Дверi вiдчинились, i Андрiевi було сказано, що Микола пораеться в садку.

Весна тiльки що наступала, й у саду земля ще була мокра вiд розталого снiгу. Дерева стояли чорнi вiд вогкостi, а в повiтрi тхнуло гниллю.

– Здоров був, – сказав Андрiй, зайшовши в сад. – Працюеш?

Микола ретельно обрiзував бруньки на деревах.

– Працюю, – вiдповiв вiн, простягаючи руку. – Сiдай он на лавi.

Андрiй сiв, зiрвав якусь травину й поклав ii в рот, бо не знав, як почати розмову. Потiм зважився казати просто.

– Був я вчора на вечiрцi i познайомився з Галею, – почав вiн i спинився, щоб подивитись, яке враження зробе на Миколу такий вступ.

Той мовчки хитнув головою, силкуючись.

– Ну, i що? – спокiйно запитав вiн, коли гiлка була нахилена.

Його спокiй здався Андрiевi образливим. Вiн гадав, що Микола кине своi пилки й ножицi, зрадiв, сяде коло його на лавi й буде нетерпляче розпитувати, чи здорова Галя, чи не переказувала чого. Тому Андрiй залишив свiй тихомирний тон i сказав рiзко:

– А те, що тобi треба кинути ii… Чуеш? Знайшов у кого закохатись! Як ти ii не кинеш, вона закруте тобi ще бiльше голову, а тодi спину покаже. Знаем ми таких!

Тепер Микола дiйсно сiв коло його й роззявив рота вiд здивування. В головi його забiгали думки про зраду, а в серцi заворушилась ревнiсть.

– Ти бачив щось? – спитав вiн важко. – З ким вона була?.. Скажи, ти ж товариш…

Побачивши, що його слова занадто вразили Миколу, Андрiй навiть трохи злякався, – так вмент змiнилось обличчя Миколи й голос його зробився придушеним i хриплим.

– Нi, нi, не те, – поспiшив заспокоiти вiн Миколу. – Я тiльки хотiв сказати, що вона дуже жагуча. Ти спитаеш вiдкiля в мене такi вiдомостi? Це, дорогий мiй, по нiй самiй видно. Очi в неi, знаеш, так блискають i рот пiдозрiло великий. І взагалi вся постать… А хто жагучий, той мало постiйний. Побаче чоловiка бiльш статечного з фiзичного погляду, нiж ти, – й прощавай, Миколко… Ось це я хотiв сказати. А ти вже казна-що вигадав.

Андрiй почув, що йому вже не пощастить вiдiграти ту трохи протекторальну роль, яку вiн задумав на себе взяти. Хотiлось було по-батькiвському поговорити з Миколою, витримати тон старшого, дати йому деякi поради, а тепер доведеться здавати своi позицii. Рiч в тому, що Микола мав бiльший за його досвiд у справах кохання, i самолюбство Андрiя вiд цього часом дуже страждало. Сьогоднi вiн хотiв дати реванш, та бачучи, що заходи його марнi, розсердився сам на себе за невмiння використати обставини.

– Он що, – здивовано протягнув Микола, вмент заспокоюючись. – Ну, й дурний же ти! Налякав мене. Вiдносно жагучостi, то нiчого. Не колоду ж любити. До того ж вона мене вже чотири мiсяцi кохае…

– Нiчого не значить, – похмуро бовкнув Андрiй.

– Нi, значить дуже багата Галя задля мене iдеальна дiвчина. Я такий радий, що знайшов ii серед дешевеньких гiмназисток з iх вiчними завитушками i думками про хлопцiв, – з видимою втiхою промовив Микола, вiддаючись солодким мрiям про кохану.

– Де ж ти знайшов ii? – глузливо запитав Андрiй. – Чи не серед проституток?

Обличчя Миколи зробилось серйозним.

– Це дурне, кинь. Що було, то пройшло. «Быль молодцу не в укор»…

Трохи помовчали.

– А чи швидко я буду хрещеним батьком? – злiсно кинув Андрiй.

Микола не зрозумiв одразу його слiв, але побачивши в’iдливу посмiшку Андрiя, збагнув, на що той натякае.

– Ех, ти, йолоп, – пробубонiв вiн, пiдводячись i складаючи ножицi й пилки рiзних гатункiв у фахову скриньку. – Я, брате, про це зовсiм не думаю… менi це здаеться недоладним, бридким… Ти не знаеш, як любо ми кохаемось… так тихо, тихо. Менi лише хочеться цiлувати ii нiжно без краю. Ти, мабуть, нiколи серйозно не любив, тобi це незрозумiло. Я руку поцiлую й щасливий… Це пережить треба. Галя на мене подiяла доброчинно: ранiш я хилявся по проститутках, а тепер дав собi слово цього не робить…

При останнiх словах Андрiй одразу забув про свою злiсть i протекторальний тон i жваво пiдхопив:

– Ось це цiкава рiч i вона мене цiкавить, бо ти людина бувала.

– Дiйсно, я людина бувала, – не без самозадоволення промовив Микола, знову сiдаючи. – В цiм дiлi я маю досвiд, як молодий бог. Але тепер я ветеран. Нiзащо. Дав слово не зраджувати Галю. А як що ти дуже цiкавишся, то я маю тобi порекомендувати одну свою знайому… частенько ранiш я заходив до неi в гостi… Вона дуже зручна: по-перше, сiмдесят п’ять вiдсоткiв, що не заразишся, а по-друге – недорого бере. Я навiть можу тебе повести до неi.

Цiею пропозицiею Андрiй був поставлений перед питанням, котре вiн даремно намагався розв’язати вже не один раз i ранiше. Вiн вважав себе за дорослого, бо мав сiмнадцять рокiв; потреба в женщинi вже почувалась. Можливо, ця потреба здебiльшого була наслiдком масних розмов й анекдотiв, котрi заповняли перерви мiж лекцiями, але факт залишався фактом, i цю потребу мусив вiн чи заглушити в собi, чи задовольнити. Андрiй не зважувався вибрати жодного з цих шляхiв, i тому то мучився, довго не мiг увечерi заснути пiд впливом непроханих, а iнодi й проханих, малюнкiв голих женщин, вродливих i веселих, котрi манили до себе й торкались його; ранком же вiн прокидався з важкою головою й навiть iнодi не ходив до класу. Кiлька разiв вiн рiшав, iдучи в школу, що сьогоднi попрохае когось з товаришiв провести його куди треба, але завше жахався виконати задумане, бо одразу уявляв собi тексти Святого Письма, бруд купленоi любовi, легенькi натяки матерi про фiзичну чистоту.

Так стояв вiн досi на роздорiжжi.

– Якби вдвох, то, може, й пiшов би, – нерiшуче вiдповiв Андрiй: – а то самому перший раз не тее…

– Нi, нi! Особисто я до неi нiколи не пiду… Ти, будь ласка, i не прохай мене, не збивай з правдивого шляху. Я дав слово й стримуюсь вiд самiсiнького Рiздва.

А скiльки пiдходящих випадкiв було! Ось покоiвка у нас зараз – гарненька, молоденька, незаймана… Можна було б коло неi страшенно гарно пристосуватись… але нiчого не поробиш! А ранiше бувало! Скiльки через мене покоiвок ненька попроганяла… Я, дiйсно, мав серед них надзвичайний успiх.

Андрiй слухав його й не розумiв, вiдкiля взялося було в його нахабне бажаная навчати таку досвiдчену людину, як Микола. Просто дивно, та й годi. Замiсть того, щоб самому поради попрохати, вiн що задумав.

– Розкажи менi про тих, про вуличних, – зовсiм принижено, з нiяковiстю попрохав вiн.

Вiн цiкавився цими оповiданнями не тiльки задля колючого, захоплюючого iнтересу; вони давали також i фактичний матерiал на той випадок, коли вiн переможе в собi Святе Письмо й тi погляди, котрi диктувала йому сучасна громадська мораль, i то менше бруду бачив вiн у куплi, а самi повii починали здаватись йому якимись веселими й безжурними нiмфами, до котрих всi мусять звертатись за справжньою втiхою.

Микола ж любив i вмiв розповiдати про своi пригоди.

– Розказати про вуличних? З утiхою… тiльки цi справи небезпечнi через пошiсть, – можна загубити себе на все життя. Одначе, Бог милував, як бачиш… Пам’ятаеш ту гопкомпанiю, що торiк сидiла на заднiх партах? Я там чимсь нiби обер-кондуктором був… От ми всiею компанiею так вечерком ходили по Херсонськiй вулицi – вона ж мае певну репутацiю – i зачiпали дiвчаток…

Адже ж iх одразу видно: намазанi, нафарбованi, звички особливi. Ти iй слово – вона тобi десять. На вулицi змовимося про цiну, а потiм у номера. Ну, звичайно, не обходилось без приключок…

Тут Микола дотепно розповiв, як вони не захотiли платити дiвчинi грошей за те, що вона iх погано цiлувала, як дiвчина плакала i як це взагалi було весело.

– Хлопцi, йдiть чай пити, – залунав голос Миколиноi матерi, й Андрiевi зробилось трохи сумно.

– Чи покликали б нас пити чай, якби чули нашу розмову? – думав вiн.

– Ось ти лаеш мою Галинку, – казав Микола, коли чай був випитий. – А ти ж зовсiм ii не знаеш… бачив, може, з раз. Якщо хочеш, то пiдем сьогоднi до неi. Я у iх запросто буваю. Ти вiльний?

– Сьогоднi недiля. Вiльний.

– Так ходiм зараз, бо вже нерано.

Вони вийшли.

У Галi сидiли недовго, бо Андрiй поспiшав додому.

– Ну, що, як? – запитав Микола, коли вони повертались назад.

– Та вона симпатична… може, в неi й вдача гарна. Але ж все таки…

– Без усяких «але»! Отее саме: вона симпатична i вдача у неi гарна, – зрадiв Микола.

Весняна нiч уже обхопила й заповнила мiста. Всi будинки зробились сiруватими й здавались нижчими, нiж вдень, немов хотiли вони нахилитись до землi, з котроi пiдiймались свiжi пахощi маленькоi зеленоi трави. Із вiдчиненого вiкна линули на волю згуки роялю, – часом сумнi, як журба, часом веселi, як смiх; на волi вони жваво розбiгались геть навкруги, мов юрба рухливих дiток, i помирали з тихим зiтханням понад далекою рiчкою. Сновигали люди, – однi заклопотано швидко, iншi поважно – тихо, але всi вони здавались одноманiтними й бездушними, бо легка темрява ночi згладила на обличчях iх носи, очi й губи й злила все в одну сiрувато-синю пляму.

– А знаеш, – посмiхаючись, сказав Микола, – на тiм кварталi живе та… моя знайома, про котру я казав. Пам’ятаеш?

– Ну, що ж? Хай собi живе.

– А знаеш що? – таемниче зашепотiв Микола, – ходiм до неi…

Вiн спершу хотiв цим пошуткувати. Потiм якось несподiвано наважився дiйсно iти i серце його застукотiло швидше, а по тiлу розлилась млявiсть.

Андрiй же був припертий до стiнки, бо питання було поставлено руба. Але вiн жахнувся: як пiсля цього, прийшовши додому, вiн буде цiлувати неньку перед сном, коли?.. Здавалось, що всi вмент вгадають, де вiн був, скрiзь про це будуть говорити…

– Що ти, батеньку! – в’iдливо обiзвався вiн, – з глузду з’iхав? А Галя? Ти ж слово давав.

– Нiчого, раз порушити можна… Погадай, я з самiсiнького Рiздва тримаюсь… це вадить навiть… А Галя нiчого, я ж ii чисто кохаю… це нiчого. Я ще бiльше ii любить буду… – плутано переконував Микола й себе, й свого товариша, почуваючи, як голе бажання гадюкою охоплюе його тiло.

– Ну, йди сам – рiшуче промовив Андрiй.

– Самому немае охоти… ходiм укупi!..

– Хiба пiти задля досвiду? – носилось у головi Андрiя. – Треба ж коли-небудь у перший раз… Шкода, що повiя, все-таки, як це не чудно, я теж незайманiсть гублю… хотiлось би загубити з чистою дiвчиною… хоч взагалi все одно… але все-таки…

Серце його голосно билось; несвiдома туга й жах чогось надзвичайного обхопили його й вiн перериваючимся голосом прошепотiв:

– Нi, нi… я додому поспiшаю, в мене дiло е… хай iншим разом…

Микола по голосу Андрiя побачив, що зараз якраз слушна пора, щоб його переконати.

– Ну, поступись менi один раз, – благаючим тоном просив вiн, зовсiм уже загубивши волю, – ну, задля мене… Хiба ти хочеш, щоб я Галю занапастив… га? Пiдеш? Ходiм, або я бiльше тебе не знаю… Будь ласка.

– Нi, я поспiшаю… в десять годин мушу бути вдома.

Андрiевi захотiлось сiсти серед вулицi й плакати довго i голосно.

– Б’юсь об заклад на десять карбованцiв, що в десять будеш вдома! Це ж швидко, чверть години… зараз половина… Та ходiм, кажу тобi!..

Микола мiцно схопив товариша за руку й потяг за собою.

– Стривай, я сам пiду, – похмуро промовив той.

Андрiй почував страшенну слабiсть у тiлi; ногами було занадто важко рушати. Інодi здавалось, що вiн зараз зомлiе або й зовсiм умре. Серце турботно трiпотiло, а голова зробилась великою i немов наллялась чавуном. Думки недоладним колобком поволi ворушились, довгi й болючi, залишаючи пiсля себе якесь глибоке здивування, бо Андрiй не мiг iх нi зрозумiти, нi прогнати.

– Та пусти, я сам пiду! – крикнув вiн, бачучи, що його все ще тримають за руку.

– Не вiрю, побiжиш… тебе, як слона, треба вести.

Андрiй покiрно пройшов ще кiлька крокiв, а потiм раптом вирвав руку й спинився.

– Авжеж ж там можна заразитись? – перелякано спитав вiн. – Правда? – А як це скоiться? Я боюся…

– Вовкiв боятися – в лiс не ходить, – роздратовано вiдповiв Микола. – Скiльки разiв був я у неi i нiчого… А як i заразишся трипером, то хiба велике лихо! Не мужчина той, хто на трипер не хворiв.

Андрiй взявся за дерево, щоб не так важко було стояти, i хотiв з’ясувати собi те, що тiльки що сказав Микола, але думки були не тi що треба, а голова важчала i постук серця голосно дзвонив у вухах. Вiн чогось посмiхнувся. Потiм спитав байдуже, нiби не чекав на це нiякоi оповiдi, а питав тiльки за для формальностi:

– А як сiфiлiс?

– Ну, тодi кулю в лоб. Та ходiм же, нюня проклята!

Микола схопив знову Андрiеву руку й потяг. Той уже нiчого не почував. Холодна байдужiсть, як мокрий лантух, накрила його й вiн мiг iти зараз скрiзь, куди б тiльки його не тягли. Вiн лише безтямно посмiхався, спотикаючись об камiння брукiвки.

– Сюди.

Вони пiдiйшли до брами, за якою було темне подвiр’я. Андрiй переступив порiг хвiрточки й впiрнув у темряву.

– Куди? – з нiяковiстю спитав вiн.

– Просто тримайся за мене… Ну, ось i прийшли. Чекай, зараз постукаю.

Микола наблизився до вiкон маленькоi, кривобокоi хатини, через вiконницi котроi ледве пробивалось слабке свiтло, й обережно постукав три рази пiдряд.

– Хто там? – почувся з середини хрипучий голос.

– Учнi.

– Я занята. Почекайте з пiвгодини.

Микола голосно вилаявся.

– Занята вона, чорт вiзьми… Чуеш?

Вiн шарпнув Андрiеву руку.

– Це б то як занята? – не розумiючи, перепитав той.

– Та е в неi хтось такий, як i ми… гiсть, чи як це зветься.

– Ходiм, ходiм швидше, – немов прокинувшись вiд тяжкого сну, по-дитячому радiсно шепотiв Андрiй. – Господи, а я думав, що вже кiнець… що я пропав… А як воно гарно сталося… Миколо, швидше! Куди ти? Уже знайшов… Ну, слава Богу! І як я згодився був? Миколо, правда гарно, що ота… як ii… ну, байдуже. То ж гидота…

– Чого ти радiеш, дурню? – зi злiсним докором заговорив Микола, коли вони сяк-так вилiзли на вулицю. – Все одно прийдеш сюди не завтра, так позавтрому. Вiд цього не втечеш… крутись, вертись, а прийдеш…

Андрiй сумно задумався. Неохайними шматками повставали в головi його гадки про чистоту й мораль, а поруч з цим щось уперто шепотiло:

– Прийдеш, прийдеш, прийдеш…

– До побачення, – сказав вiн, не простягаючи руки, швидко повернувся i пiшов геть, стукаючи каблуками по камiннях.

Микола пiшов теж. Тiльки одiйшовши трохи, вiн сiв на лавi й почав пильно дивитися на темнi контури знайомоi брами, щоб не прогавити, коли звiдтiль вирине чоловiча постать.

(1917)




Добрий бог


Вiктор Хобровський весело пiдiймався по камiнних схiдцях на другий поверх будинку, де жила його наречена.

Вiн почував себе занадто гарно. Мета життя, – а такою метою Вiктор вважав жiнку, – була досягнена.

Вiн казав:

– Чоловiк тiльки тодi вартий чого-небудь, коли знайдеться жiнка, котра покохае його й захоче зв’язати з ним свое життя на пiдставi цього кохання. Я маю дев’ятнадцять рокiв, i вже знайшлася така жiнка. Виходить, що я маю людську вартiсть.

Вiкторовi згадався його товариш Юрко. Гарний хлопець, але чудний якийсь. Так, чудний.

Юрко на його теорiю людськоi вартостi казав йому:

– Ти не маеш нiякоi вартостi. Дурний ти i та, що з тобою зв’язатись хоче, теж дурна. Бить вас нiкому.

Слова Юрка були в той мент приемними Вiкторовi.

«Заздрiсть, – думав вiн. – Звичайно, я маю тепер не тiльки наречену, а й жiнку. Ми не одруженi, так хiба це шкодить нам жити, як чоловiковi з жiнкою?»

Вiктор хотiв гадати про це спокiйно, але трохи хвилювався. Вiн був занадто релiгiйний i гадав, що спiлку чоловiка й жiнки мусить неодмiнно посвятити Бог.

Хобровський вiрив слiпо й грубо.

– Кому ти кланяешся? – насмiшкувато питав Юрко, коли Вiктор скидав кашкетку, iдучи повз церкву.

Знову Юрко! Ой, чудак. Але веселий хлопець. Безбожний хоч куди. Як вiн, було, каже:

– Вiкторе, ти дурний. Я розумiю таку вiру в темному народi, але тобi ii простить не можу. Головне дiло, що ти по цьому питанню нiчого не читав. Почитай, тодi ти побачиш i почуеш, що Христос такий же Бог, як i ми з тобою, а божественного в ньому стiльки, як i у всякiй коровi. Вiзьми в мене деякi книжки…

– Ти мене не переконаеш, я вже переконаний, – казав Вiктор. – Змалечку я хворiв, дуже тяжко хворiв. Навiть лiкарi заявили, що надii на одужання немае. А як батько вiдслужив молебня, то менi полiпшало в той мент, коли служили молебня. І це мене переконало в Бозi. А нiяких глузливих посмiшок я не хочу чути. Та не однаково хiба тобi, вiрю я чи нi?

– Чудно, що ти одужав вiд того, що батько вiдслужив молебня, а не вiд того, що твоя мати з’iла за обiдом двi котлети замiсть одноi.

Вiктор посмiхнувся.

«Ну, що ж! Бог простить. А як же я пiсля того молився! Та й вийшло все проти моеi волi. Хiба в той вечiр я йшов до Кусi з яким-небудь намiром? Нi, я йшов до неi посидiти, як сидiв ранiш. О, то були солодкi часи! Я приходю ввечерi, вона вже нагрiла чаю. Посидимо, пожартуемо, поцiлуемся нiжно – та й додому. А iнодi вона схиле голову до мене на плече й каже: “Кращого менi нiчого не треба”. Так би й померти. Так, так. Тодi було гарно. Як же Куся мене кохае… нiколи не повiрив би нiкому, що мене так будуть кохати. За що вона любе? Я ж нiщо. Не маю хистiв, не вродливий, нiщо, нiщо… А виходить, е щось, за що кохае. Нi, вже, мабуть, нiколи не розлучатись нам. Та ще й пiсля того…»

Знов спогади, котрi Вiктор ретельно вiдгонив вiд себе, закерували мозком.

Я йшов без намiру. Це вона, вона всьому винна. Та й не вона, а просто жiноче бажання показатись напiвубраною. Пiдходжу, стукаю в дверi – можна! Тобi, каже, можна. Одчиняю дверi – господи! вона лише в бiлизнi. Посидь, каже, я зараз вберуся. Посидь! Нiколи. Я про це не думав… Я кохав ii чисто…

«Платонiчно», – пiдказало всерединi.

«Так, платонiчно. Ну й що ж вийшло? Я як побачив ii, затремтiв одразу. Верхня губа почала сiпатись. Вона помiтила, та пiзно. А далi все пiшло як по мазаному, нiби так i мусило бути. Не було жодних думок. Хе, хе… Коли вже я опам’ятався, то помiтив, що дверина трохи вiдчинена. Може, хто поцiкавився подивитись?»

«Негарно, негарно ти зробив», – донеслось iзсередини.

«Та я ж молився», – виправдовувався Вiктор.

А тепер…

«Так! Куся хвора трохи, й я несу iй цей букет квiток. Добрий наречений! Наречена хвора, а вiн тiльки пiд самими дверима згадав про це, а всю дорогу думав чорт батька зна про що!»

В головi промайнуло:

«А дуже ж я ii кохаю? Що б я мiг зробити для неi?»

Подзвонив.

Вiдчинили.

Вiктор не хапаючись здiйняв кашкетку й пальто. Подивився в свiчадо, причепурив зачiску; потiм постукав у дверi лiворуч i, почувши знайоме: «Можна», ввiйшов.

Клара, або Куся, як звав ii Вiктор, сидiла на лiжку й дивилась просто перед собою. Вiктор сiв поруч i ласкаво поцiлував ii матову щоку. Куся заплакала.

– Про що це ти?

Вiн затурбувався.

Куся схилилась на стiл i заридала. Вiктор встав.

– Та що ти? Заспокойся! Що скоiлось?

– Я вагiтна, – раптом мов вiдрiзала вона, не дивлячись на нього.

– Що? Як? Та кажи!

Вiктор схопив ii за плечi i почав трусити. Вiн одразу добре не зрозумiв значення ii слiв, але вони здались йому важкими. На нього нiби упав з неба камiнь i придушив. Вiн пручаеться руками й ногами, а камiнь душить його немилосердно, тисне до землi i з кожною хвилиною робиться важчим й важчим.

Блискавкою пронеслась в головi думка, що Куся вагiтна вiд нього, що в неi буде дитина, що вiн незабаром зробиться батьком.

Буде хлопчик, неодмiнно хлопчик; вiн буде тримати його на руках. Те хлоп’я буде казати йому: «Папа, папа!» Буде простягати до нього рученята.

«Папа! Папа!»

А камiнь робився важчим.

Вiктор не хотiв вiрити.

– «Я, учень сьомого класу, батько? Та нi, цього не може бути!»

– Та кажи, що з тобою?

Куся витерла очi.

– Ну, пам’ятаеш, мене почало нудити. Я думала, що то вiд шлунка. Пiшла до лiкаря. Вiн обдивився, розпитав i каже, посмiхаючись: «Дитятко, ви вагiтнi». Подивився на мене так… особливо. Як же менi соромно стало! Ледве припленталась додому. Що робити?

Вiктор захолонув. Думка про те, щоб кинути навчання, примусити й ii залишити гiмназiю, одружитись, несмiливо промайнула в мозку, та вiн зразу ж вiдкинув ii далеко з ненавистю й презирством як недоладну. Чорна й невблаганна думка про смерть замiсть неi виринула й гадюкою вилася в головi.

«Аборт? Нi, це не улаштовуе справи. Це злочин. Одне, одне залишаеться iй i менi…»

Смерть уявлялась йому в виглядi темряви. Все навкруги темне й сам вiн темрява. У цiй темрявi треба жити.

А Бог?

Бог…

Так, треба молитись. А що ж поможе? Самогубство – грiх. Треба йти молитись, щоб вiн простив.

На хвилину в мозку заворушилась думка про пекло, те пекло, котре уявляе собi простий народ. Казани з смолою, розпеченi сковороди, чорти з веделками, хвостатi, чорнi, як вугiлля, гидкi, як образа.

Навiщо я вiрив?

Нi, нi, так гадати грiх. Це воля Божа. Померти, померти…

Потiм на душi стало спокiйно, тихо й безтурботно.

– Кусю! Залишаеться одно – самим собi смерть заподiяти. Нiчого iншого я не пригадаю.

Очi Кусi забiгали. Вона знову заплакала.

– Нiзащо, нiзащо! Я жити хочу, я молода. Я не бiдна… А ти… боягуз!

Це слово образило Вiктора. Вiн вжахнувся цього слова, й спокiйний його настрiй поплив кудись геть, а на душi знову зробилось холодно й темно.

Що ж робити?

– Я все сама зроблю.

– Аборт?

– Хоч би й так. Іди, iди зараз звiдцiль.

Це теж образило Вiктора. Вiн несвiдомо сiв на стiлець i замислився.

Думки лiтали роем, i Вiктор не мiг стежити за ними.

«Вона аборт хоче зробити? Що ж з того буде? Що буде?»

Далi вiн не мiг думати. На цiм мiсцi думки почали бiгти кудись убiк, зачiпаючи зовсiм нецiкаве.

– Котра зараз година? Мабуть, рано ще? Може, пiти з Кусею в театр?

Тут вiн згадав, що сьогоднi Куся нiкуди не пiде, й зараз же питав себе:

«Чому?»

– А, вона вагiтна!

Зробилось весело.

Справа вже не така страшна, як здавалось ранiш.

«Ну, вагiтна то й вагiтна. Зробить аборт, замажем це дiло, то буде добре. Я тепер маю, сказати б так, перевагу перед iншими. Гм, майже батько. А на свiтi гарно жити… Куська плаче?»

Вiн пiдiйшов до неi.

– Ну, годi. Я вже передумав, i ми зробимо те, що ти хочеш.

Вiн подумав ще трохи i сказав:

– Прощавай.

Нахилився й, поцiлувавши ii, вийшов.

Ранком вiн щиро молився в церквi, щоб аборт пройшов якнайлiпше.

Через кiлька день товариш Вiктора Юрко повернувся iз села, де гостював у родичiв. Права рука в нього була на перев’язi.

– Де це ти скалiчився? – здивовано спитав Вiктор, зустрiвшись з ним.

Юрко весело засмiявся.

– Chercher la femme! Парубки прострелили через дiвчину.

– Ти ще й смiешся?

Юрко ще веселiш вiдповiв:

– Ну, як же не смiятись, коли смiшно? Зрозумiй, моiм власним револьвером та менi ж руку прострелили. Одiбрали й прострелили. Хiба тут мало смiху? Уяви собi: натовп оскаженiлих хлопцiв i супроти iх моя героiчна постать з револьвером у руцi. Так. Потiм малюнок мiняеться: натовп наскакуе, бгае мене пiд себе, i врештi я маю прострелену руку!

Тепер уже й Вiктор засмiявся. Одначе який гарний цей Юрко! Його зранили, а вiн смiеться.

Вiктор почув щиру повагу до Юрка за його непочату життеву енергiю, невичерпаний iнстинкт життя.

Юрко тим часом казав далi:

– Отее вже починае гоiтись. Ще поiду в село. На щастя, мент бурхливий, небезпечний, науки в школi немае. Отже ж, на селi весело, вiльно, натуральне все. Однi вечорницi чого вартi! Котра дiвчина тобi вподобалась – iди й бери ii, якщо хто ранiш тебе не взяв.

– Як же ти поiдеш? Ще вб’ють тебе там.

– Дурниця! Я в той же вечiр розпив з хлопцями четвертину самогону, й ми помирились. Та й чи варто звертати на це увагу? Навпаки, хлопцi поважають мене тепер. Так я от що хотiв сказати – поiдем удвох. Ну, до чого гарно там! Дiвчата там – справжнi дiвчата, а не виснаженi оселедцi в чорних сукнях. Як ти iй вподобався, вона тобi вiдверто це скаже, не буде драми витiвати. Їдем, не пожалкуеш.

– Нi, нi…

Вiктор засмiявся. Юрко ж знае, що вiн «сiмейна» людина.

Юрко поморщився.

– Ну, не чекав вiд тебе, що ти такий забобонний! Сама наука каже, що людина – iстота полiгамiйна. Хiба ти вже проти науки?

Вiктор знову посмiхнувся. Воно-то так… але… негарно якось..

– Дурень ти. Прощавай, поiду сам.

Вiкторовi хотiлось поiхати.

«Поiду так собi… провiтритись. А щоб з дiвчатами там що, то нi… До того ж Кусi зараз не до мене… акушерки й таке iнше. Так, навiть Куся рада буде, що я поiду. А приiду вже пiсля. Ну, звичайно, з дiвчатами нi, нi…»

Вiктор радiв, що може поiхати. Навiть треба було йому поiхати, заспокоiтись пiсля тих життевих неприемностей, що спiткали його.

Стривай, – сказав вiн Юрковi, – я теж поiду, тiльки умова: ти й не силкуйся там тягти мене до дiвчат… ти ж знаеш, я людини невiльна.

Вiн був у той момент невдоволений з того, що дiйсно вiн невiльний, i заздрив Юрковi.

Але поборов у собi тi чуття й ще раз подумав, що iде в село тiльки провiтритись.

Через чотири днi Вiктор повернувся назад у мiсто. Одначе яка нахаба отой Юрко! Як не пручався вiн, але той затяг його на вечорницi i… Ну, звiсно що… Але ж хiба вiн, Вiктор, винний в тому? То ж Юрко, ота нахаба!

Вiктор пiсля того ходив у церкву й довго молився, щоб Бог простив йому невiльну зраду. Себе ж вiн й надалi вважав чистим i вiрним Кусi.

Тепер Вiктор сидiв у сiнематографi вкупi з Кусею й дивився на велике полотно, на якому бiгали люди, кохали одне одного, мучились, убивали, але був далекий вiд переживань героiв екрана.

Вiн гадав про ту стiну, котра з кожною годиною вiдгороджувала його вiд Кусi. Пiсля аборту в iх вiдношення вкралось недовiр’я i пiдозрiння. Вiктор почав помiчати, що Куся не завше бувае правдива. Наприклад, навiщо було позавчора обдурювати його i казати, що вона пiде до подруги, а йти в театр дивитись на «Гамлета»? Не хотiла, може, з ним iти? Хотiлось бути однiй? Так чого ж цього не сказати? А може…

Погана думка залiзла в голову Вiктора, й вiн нiяк не мiг ii перемогти. Ревниве почуття кублилось усерединi, й Вiкторовi було неприемно й гiрко.

– Невже вона може зрадити пiсля того, як була моею? Гм? Правда, жiнка iстота мало постiйна. Але хiба Куся така, як iншi? Я ж бачив у iй щось iдеальне.

«Начинается с идеалов, а кончается под одiялом», – пригадались йому слова одного з його вчителiв, котрий любив розмовляти з учнями на «живi» теми.

«Так i в нас з Кусею. А шкода… Невже кiнчаеться?»

Вiн поглянув на Кусю. Та з захопленням стежила, як п’ять полiцаiв на полотнi в’язали, пiймавши, злодiя. Той дуже пручався, розмахував руками, бився, але його перемогли. Картина скiнчилась.

– Шкода менi Семенова (так звали злодiя). Такий вродливий, здоровий, дужий i замiсть того, щоб жити, кохати, мусить гнити у в’язницi, – з зiтханням промовила Куся, на котру картина зробила велике враження.

– Як же це так? – здивовано запитав Вiктор: – Цебто вродливим можна рiзати людей? Ну, й погляди. Не розумiю.

– А я розумiю, – суворо вiдповiла Куся. – Вродливий бiльш нiж хто б то iнший мае право користуватись життям.

– А, он як.

Вiктор бiльш нiчого не сказав, але слова Кусi його образили. Вiн знав, що його не можна вважати за вродливого. Виходить, що вiн не мав права користуватись життям, як iншi? У словах Кусi вiн почув натяк на себе.

«Це вона менi навмисно сказала, щоб образити, щоб дошкулити. А де ж були ii очi попереду? А як мiг я кохати таку… бездушну тварину, котрiй треба тiльки вродливостi, сили. А що той чоловiк злодiй, що вiн небезпечний для людей, що вiн душогуб – то байдуже. Менi бiльше коло неi нiчого робити».

Вiн раптом спинився й, глузливо посмiхаючись, сказав.

– До побачення. А може, вже й не побачимось.

Повернув убiк, не звертаючи уваги на здивованi запитання Кусi, й пiшов. Спокiй покинув його.

Вiн думав:

«Що я наробив? Так не можна було робити».

Вернутись до неi? Нi, це дуже смiшно й соромно. То виходить, що вiн не буде бiльш ходить до неi щовечора, не буде бiльш цiлувати ii, голубити? Це було занадто боляче.

Вiктор спинився, потер чоло рукою.

Так, так. Це розрив.

Страшне слово…

«Що я наробив? Невже це не можна налагодити знову? Але пляма вiд цього залишиться на наших майбутнiх вiдносинах, хоч, може, вони й налагодяться. Кажуть, рани заживають, а рубцi залишаються. Та нi, я не можу зрозумiти, як це я не буду обiймати Кусю, як це? Та хiба вона витримае це? Всiм вiдомо, що вона була трохи не нареченою моею, у неi ж мала бути вiд мене дитина. Не розумiю. Як це сталося?»

Вiктор помiтив, що йде не додому, а кудись убiк. Вiн сiв на лаву бiля якогось будинку.

Бiгти швидше до неi… додому. Не треба гаяти нi хвилини. Господи, як я ii образив. Я ii вiдштовхнув! Чи простить? Чи буде тiею любою, маненькою Кусею, якою була для мене досi? Я дурний, шалений. Чи подумав я про те, що без неi жити не здолаю? На мене якийсь сказ найшов. Швидше, дурню! Навколiшках мушу я прохати вибачення!

Вiктор встав i хутко пiшов до Кусi. Вiн твердо вiрив, що випрохае в неi прощення.

«Звернув увагу на якiсь слова. Ну що ж такого, коли вона кохаеться в красi? Це ж як всяка дiвчина. Та вона ж молода. Хiба вона мене зрадила? Дурнi ревнощi. Сидить в менi злiсть i пiд’юджуе зробити прикрiсть комусь, бачити погане там, де його зовсiм немае. О господи, поможи менi! Хай вона простить. Ну, не живий же чоловiк уподобався iй. Картина. А я приревнував Кусю до мертвого малюнка. Виходить, коли менi вподобаеться тарiлочка з малюнком жiнки, то Куся мае право мене покинути? Як я змiг зробити таке безглуздя?»

А як не простить? Вона може сказати, що сьогоднi я приревнував до малюнка, завтра – до подруги, позавтрому – до книжки. Я образив ii. Треба прохати. Я не переживу, коли не простить. Застрелюсь. Пiду свiт за очi. Тiльки мене й бачили.

Перед будинком, де жила Куся, вiн спинився i почав думати, що iй сказати. Нiчого не мiг пригадати. В головi крутилась тiльки одна думка:

– Хоч би простила, хоч би простила.

Вiктор бiгом пiднявся по схiдцях й подзвонив. Серце застукотiло й заметушилось у грудях, в ротi пересохло.

«Чого так довго не вiдчиняють? Ага, ось iдуть».

Не скидаючи навiть кашкетки, Вiктор хотiв кинутись у кiмнату Кусi, щоб швидше притиснути ii до своiх грудей, поцiлувати й помиритись. Покоiвка заступила йому дорогу.

– Панночки немае вдома.

– Як немае? Я бачив свiтло в ii кiмнатi.

– То я прибирала.

– Добре, я залишу цидулку. Пустiть.

Покоiвка стояла на шляху йому. Без панночки вона нiкого не пускае.

– Та що ви дурня вдаете? Ви мене хiба не знаете? Що я, перший раз тут?

Вiктором опанував невиявлений жах, який обхоплюе людину в темнiй кiмнатi.

«Чого вона не пускае? Може, Куся так розсердилась, що не велiла мене пускати? Дарма! Я сам побалакаю, я сам!»

– Пустiть!

Вiн схопив покоiвку за руку, але в цей мент iз кiмнати вийшла Куся.

– Чого ти пiдняв гвалт?

– Та чого ж вона дурить, що тебе немае вдома? Що за комедiя тут витiваеться? Я прийшов до тебе поговорити. Ходiм у кiмнату.

– Ходiм у хазяйську вiтальню, бо в мене не прибрано.

– Та що це ви, змовились не пускати мене в твою кiмнату? Що не прибрано, то дарма, я не чужий.

Почуття чогось гидкого й образливого заворушилось у ньому. Насувалось чорне, волохате й холодне. Розпечений мозок вiдрiкався розумiти, що тут коiться, чого не пускають. З напруженими м’язами, блискучими вiд обурення очима Вiктор зробив крок уперед. Куся заступила йому дорогу й глухо проказала:

– Не пущу.

З злiстю схопив ii Вiктор i шпурнув за бiк. Дверина вiдчинилась. Вiктор глянув i захолонув: там стояв офiцер i з нiяковiстю прислухався до того, що робилось в передпокою.

– А… он що…

Вiктор хитнувся й взявся за одвiрок. Пiдлога, стiни, малюнок над столом посунулись убiк. Повiяло гарячим, в очах заблискали червонi вогники.

Вiктор безтямно посмiхнувся.

– Он як…

«Себе тiльки чи й ii?» – думав вiн, намацуючи в кишенi револьвера.

«Себе одного… не хочу брати на душу другого грiха. Боже, прости й пособи менi».

Вiн вихопив револьвера i притулив до голови.

«Коли б не схибить…»

Покоiвка скрикнула й затулила руками обличчя. Офiцер кинувся до Вiктора, схопив i одвiв руку. Пострiл гримнув, куля влучила в стiнку. Куся стояла навколiшках i благала:

– Не треба… Вiтю… не треба…

– Пустiть! – несамовито закричав той. – Пустiть! Яке ви маете право мене тримати?

Вiн захрипiв, важко впав додолу й зайшовся од шаленого реготу.

Принесли води, поклали Вiктора на лiжко. Вiн потроху заспокоювався. Навколо зiбрався увесь дiм i тихо, не балакаючи, дивилися на нього. Куся плакала.

Вiктор пiдвiвся на ноги.

– Де мiй револьвер? – хрипучим голосом спитав вiн. – Не бiйтесь… тут не буду стрiлятись.

Всi мовчали.

– Я питаю, де мiй револьвер?

Господиня квартири, не виходячи вперед, вiдповiла:

– Револьвер у мене. Але я не вважаю можливим повернути вам його.

– А… так я!..

Вiктор схопив вазу для квiтiв i несамовито шпурнув ii в люстро. Додолу посипались уламки скла й наповнили дiм специфiчним дзвоном. Вiктора знову схопили й дали води.

– Присягаюсь iменем Бога, що вдома я пущу собi кулю в лоб, – сказав вiн Кусi, коли його пустили, благаючи не робити собi шкоди.

Вiктор спокiйно натяг кашкетку й вийшов на вулицю.

Свiже повiтря дихнуло на його морозом, й Вiктор очунявся. Ступати було важко, думати важко, стояти теж. Вiн пройшов на бульвар i сiв на лавi. Вiн ясно почував одне: треба йти десь доставати револьвера й пустити в себе кулю. Вiшатись вiн не хотiв – ця смерть була дуже гидкою.

Вiктор встав i пiшов просто по вулицi.

– Стривайте, товаришу, чи не продасте револьвера? – звернувся вiн до солдата, що йшов назустрiч.

– Можна, – вiдповiв той, виймаючи з кишенi поганенького «Смiт-Вессона». – Що ж, давай зеленого керенського – твiй буде.

Вiктор дiстав грошi. Тепер вiн був спокiйний за свою долю й повернув додому.

Думка про Бога виринула в свiдомостi. Господи, прости й помилуй.

Вiктор знав тiльки одне: вiн мусить застрелитись. Йому здавалось прикрим, що вiн наробив такого гвалту, бив, кричав. Треба було спокiйно вийти й надворi… Принаймнi не було б турбот. Може, зараз зробити всьому край? Нi, треба написати листи.

Вiн погладив у кишенi револьвера.

Захотiлось iсти. Вiктор завернув у кав’ярню, замовив кави й цигарок. Курити йому було заборонено, бо мав слабкi легенi, але тепер можна було дозволити собi таку втiху. Вiн запалив i затягнувся з жадобою. Гаряча кава й цигарка розважили його.

«Все-таки добре, що я налякав Кусю. Хай поплаче, так iй i треба. А як вона мене зрадила – як останне падло. Вона чекала, коли я покину ii… Але в той же вечiр закликати до себе iншого! Хе, в той же вечiр! Вона, мабуть, i зо мною шури-мури крутила, й з iншим. Тварюка! Чого я не застрелив ii? Ой, яка важка образа!»

Вiктор з сумом зiтхнув.

«Навiщо я пiшов сьогоднi? Послав би iй листа, може б, помирились, я б нiчого й не знав. Краще б i не знати, що я обдурений. Краще б, хоч i обдуреному, пожити, насолоди зазнати. А може…»

Страшне почуття заворушилось у грудях. Серце майже спинилось. Дихати стало важко.

«Може, вона так зробила того, що я ii кинув? Може, вона шукала забуття й покликала до себе першого-лiпшого, аби заспокоiтись? Може, вона теж близько до самозгуби.

Це, мабуть, так… так. Я винен, я! Що ж це я наробив? Вона не пускала, щоб я не побачив, щоб не подумав чого поганого. А я, паскудник, подумав, що вона зрадила! Наробив бешкету, ославив себе й ii. Яка вона нещасна!»

Сльози пiдступили до очей i стиснули горлянку. Вiктор кинув каву й пiшов до дверей.

– Товаришу, а грошi?

– А!

Вiктор посмiхнувся й розплатився. Котра година? Перша?

«Швидше додому, напишу листа Кусi, буду благати вибачення й прощення, але все одно не жити, бо поклявся iменем Бога. Яка страшна клятьба! “Не клянiться нi небом, нi землею, хай буде ваше слово: – так-так, нi-нi”. Знаю, господи, я грiшний, але ти простиш менi по добротi своiй. Невже я душу свою загубив? Господи, Боже мiй, порятуй мене!»

Вiкторовi захотiлось плакати й молитись.

«Хай вдома. Невже це правда, що я винний, а не вона? Я перший образив ii, покинув… Нi, нi! Це не оправдання – з горя закликати до себе мужчину. Може, то ii коханець? У, проклятi! Треба було вбити, як собаку. Як важко!»

Голова горiла, а руки й ноги були холоднi, як лiд. Нервове тремтiння пробiгло по тiлу, неприемне й колюче. Мороз дужчав i залазив пiд пальто. Вiктора почало трохи нудити. Вiн нахилився, взяв грудку снiгу й почав жувати. Трохи одiйшло. Вiн подивився навкруги.

– Прощай, життя, – промовив вiн.

Але це вийшло неприродно i неправдиво. З чим тут прощатись? Вiктор плюнув i пiшов далi.

«Снiг е виглядозмiна води, – думав вiн. – Вода в свою чергу е сполучення кисню й водню й формула ii Н


O. Кожне тiло… Куся!»

Вiн майже вигукнув це слово.

Куся! Навiщо ж так зробилось? Образила й зрадила… Я мушу померти. А як кохав, кохав…

Вiктор пiдiйшов до паркану, схилився й заридав. Сльози текли струмками й почуття плачу було заспокоюючим. Вiн потер очi снiгом i пiшов далi.

Вдома Вiктор почув себе надзвичайно втомленим. Запаливши електрику, вiн почав був писати листа до батькiв i до Кусi, але втома зовсiм придушила його. Очi самi собою заплющувались, голова хилилась на стiл, занадто приемно було сидiти не ворушачись. Тодi вiн постановив написати листи й застрелитись завтра.

Лiг зразу ж на постiль, бо втома не давала й Богу помолитись, i трохи погадав про те, як здивуються батьки, коли завтра побачать його з простреленою головою, як будуть плакати й правити панахиду. Але втома не дозволила йому довго думати, i вiн заснув мiцно й спокiйно.

Вранцi Вiктора розбудила мати, бо вiн дуже допiзна заспався. Вiн швиденько вбрався i, вбираючись, думав, як перебути майбутнiй день. Потiм одразу згадав, що треба застрелитись, згадав Кусю, згадав свою клятьбу. Всi цi спогади неприемно вразили його, i вiн захвилювався.

«Нап’юсь чаю, тодi…» – думав вiн.

Чай здався йому дуже смачним. Немов Вiктор нiколи не пив такого. Навiть спитав матiр, чи це той самий чай, що вони завше п’ють? Виявилось, що той самий.

Пiсля чаю Вiктор замкнувся в своiй кiмнатi, вийняв револьвера, поклав на стiл i сам сiв коло столу. Розклав папiр, але листи знову не писались.

Ну, що вiн напише? Що стрiляеться через те, що дiвчина зрадила?

Одразу уявилась йому газетна iнформацiя:

«Дня такого-то, в годину таку-то позбавив себе життя Вiктор Хобровський. Причина романтична».

І Вiктор думав – всi прочитають, насмiються i скажуть, що вiн зробив, як справжнiй дурень.

Вiн перше, нiж це скоiлось, вже гостро образився.

«Нi, цього писати не треба», – подумав вiн.

А стрiлятись було треба. Правда, зрада, Куся й кохання до неi вже встигли якось зблiднути в його свiдомостi й злилися в невиразну пляму, але Вiктор почував, що застрелитись треба.

Вiн почав копирсатись у думках, вишукуючи ту дiйсну причину, що примушуе його покинути життя. Довго i без жодних наслiдкiв шукав ii, вiдкинувшись на спинку стiльця, й нарештi прошепотiв:

– Я поклявся, я поклявся…

Вiн схопився з стiльця.

– Навiщо я зробив це? Навiщо? Тепер же треба померти…

Йому захотiлось плакати над своiм передчасно розбитим життям, над самим собою, що необачною клятьбою попсував усе i тепер проти волi мусив не жити.

Вiктор ходив по кiмнатi i з мукою думав:

«Так, так, клятьби зламати не можна… поклявся ж Богом. Треба виконувати…»

Знову сiв за стiл i хотiв написати листи. Хотiв написати, як даремно гине вiн через свою дурощ, хотiв проклясти все, хотiв вилити в листi те, що важкою, липкою смолою горiло й клекотiло всерединi.

Але знову-таки не писалось. Ще прикрiш буде, як люди довiдаються, що вiн гине через свою дурну необачнiсть.

– Нi чорта не буду писати… хай думають, що хотять, – злiсно сказав вiн.

Але… Куся буде таки думати, що вiн через неi застрелився! А то неправда – вiн зробить це того, що поклявся невiдомо для чого. Куся буде скрiзь розповiдати про його смерть i буде говорити, що то через неi… А люди знову скажуть про нього, що вiн дурень, i знову надрукують це в газетi.

– От проклята! – скрикнув Вiктор, i очi його налилися кров’ю. – О, якби вона тут була, роздушив би, як гадину! Збила мене тварюка з пантелику… О-о-о!

А про Кусю будуть казати:

– Ви знаете, через цю панночку застрелився один юнак.

Хлопцi почнуть упадати за нею, приваблюючись такою страшною й цiкавою пригодою.

Вiктор почув себе наче спiйманим у сильце i в безсилiм обуреннi стис кулаки. Злiсть на Кусю стовпилась у грудях i шукала виходу. Вiн схопив з столу скляну попiльничку й поривчасто жбурнув нею на пiдлогу. Брязкiт розбитого шкла приемно заспокоiв його.

«А все-таки самогубство неминуче для мене… Поклявся ж, поклявся iменем Бога… Хiба можна зрадити таку клятьбу?»

Вже не злiсть, а тихий глибокий сум залiз йому в душу. Вiн прилiг на канапу лицем униз.

Вiкторовi здалось, що хтось наворожив йому смерть. І тiльки завдяки цим чарам вiн конче мусить померти. Вiн аж застогнав вiд такоi наруги над власним життям.

– А все-таки треба… поклявся…

Вiн пiдвiвся, хотiв пiти на подвiр’я, походити там трошки, а тодi вже неодмiнно застрелитись.

Хай тодi думають, як знають. Нiчого не напише. Хай Куська радiе, що так зручно обкрутила його.

Вiктор сховав револьвера i почав зодягати пальто, але хтось дуже смикнув дверi й гукнув:

– Одчини, чого там замкнувся, як панночка.

Вiктор впiзнав, що то Юрко, й зрадiв йому, як довго сподiваному гостевi.

«Ну, ось посидить Юрко, а як пiде, тодi вже неодмiнно застрелюсь», – думав вiн, вiдсуваючи засува.

Юрко з’явився в кiмнатi, рожевий вiд морозу, свiжий, холодний, i, не роздягаючись, сiв на канапi.

– По дуже екстренiй справi, – казав вiн, розв’язуючи мимохiдь башлика. – Позич менi, будь такий ласкавий, сто карбованцiв. Захопив, брате, трипера, – додав вiн тихiше й засмiявся.

Смiшно стало й Вiкторовi. Який гарний цей Юрко: захопив погану хворобу й смiеться.

– Як же так? – спитав Вiктор.

– Не менi казати, не тобi слухати. Страшенно прикро. Хоч би вiд повii, а то вiд iнтелiгентноi панночки. І ще, стерво, таку незайманiсть вдавала.

Вiкторовi одразу стало соромно. От справжня людина, оцей Юрко. Живе, повний життя. Не те що вiн – мусить гинути, ганебно гинути…

Вiктор глянув у вiкно. Там, на вулицi, чудовим кольором вилискували по снiгу сонячне промiння, немов по вулицi казковим чарiвником щедро розсипано було безлiч сяючих дiамантiв. Ось проiхав бадьоро вiзник… ось пройшла панi, червона вiд морозу, затуляючи муфтою обличчя, щоб не задубiв носик…

І раптом вiн згадав:

«Бог добрий, милосердний. Вiн простить, простить… я молитись буду кожного ранку й вечора, й вiн простить, бо вiн добрий, несказанно добрий. Вiн простить за клятьбу, вiн простить за все… буду жити, буду жити, жити…»

Сповнений вщерть радостi, немов несподiвано визволившись з глибокого холодного льоху, де йому належало ще довго гнити й страждати, забувши про те, що вiн уже не мае людськоi вартостi, Вiктор кинувся до здивованого Юрка й почав стискати його в обiймах.

Собачий Хутiр. Липень, р. 1918




Гайдамака


Коли зав’язалася бiйка мiж гайдамаками й червоногвардiйцями, то до гайдамакiв прийшло два учнi сьомого класу К-ськоi гiмназii й запропонували своi послуги. Їх прийняли з радiстю, бо людей було мало, дали iм по винтовцi, дали ремiнний пас з набоями, й учнi стрiляли, вартували, носили крадькома з вокзалу кулеметнi стрiчки, спали й iли, як справжнi козаки.

Гайдамаки бились чотири днi напружено й з запалом, а однiеi ночi старшина, побачивши, що справа програна, звелiла тихенько виступити з мiста; вкупi з ними виступили й два учнi сьомого класу.

Перший з них був високий на зрiст, кремезний юнак, з кучерявим розкiшним волоссям, орлиним носом, похмурий i мовчазний. Вiн пристав до гайдамакiв того, що чув, нiбито в них багато зброi, й хотiв здобути собi пiстоля. Тодi серед учнiв старших класiв була мода носити з собою до школи пiстолi, баришувати ними й гратись на лекцiях. Пiстоль коштував дорого, а у похмурого юнака з орлиним носом завше бракувало грошей, i вiн не мiг його собi купити. Але з першого ж кроку юнаковi не пощастило: йому дали гвинтiвку, а пiстоля, не дивлячись на його найенергiйнiшi заходи, не довелося одержати. Через це вiн зробився ще бiльш мовчазним i хотiв уже кинути гайдамакiв, але вiдступили вони так несподiвано, що вiн не потрапив уже проскочити непомiтно додому.

Другий учень був невисокий, худий i слабосилий. Вiн прийшов до гайдамакiв того, що був зовсiм розчарований у життi й навiть серйозно думав про самовбивство, йому так обридло свое безсиле тiло, своя худорлявiсть, випнутi маслаки на обличчi, що вiн сумував iнодi довго й болiсно, iнодi плакав i проклинав усе на свiтi вродливе й чудове. Коли вiн думав про свое життя й життя взагалi, то воно здавалось йому маленьким, нiкчемним i тонким, як вiн сам. Бог, до котрого звертався вiн з гарячими молiннями, не допомагав йому й тiльки мовчки дивився з величного i темного образа. Вiн хотiв проклясти й Бога, але не повернувся язик.

Першого учня звали Василем, другого – Олесем. Але про ймення iх нiхто не спитав, i коли до них звертались, то просто казали: «Ви».

Коли рiдне мiсто, де були батьки, школа, знайомi, темнiло вже ззаду невиразною плямою, над котрою манячили високi фабричнi комини, що, здавалось, зараз упадуть i вiллються в загальну темряву, Василь похмуро сказав:

– Вже вiдступили.

Олесь, котрому було боляче кидати рiднi мiсця, батькiв, яких вiн любив i котрi його любили, змахнув непросту сльозину й радiсно пiдтакнув:

– Авжеж вiдступили.

Спереду дивилась на них снiгом крита рiвнина, велична, як влада. Люди йшли, сунулись уперед, а вона вiдходила назад спокiйно й задумливо. Рiвнина мовчала; жодного згуку не було чути, люди ступали тихенько й не розмовляли, щоб не порушити тишi. Навкруги пiд промiннями мiсяця синiли снiги, й здавалось, що це перед очима не снiгова рiвнина, а безкрае глибоке море. Вiд цiеi думки робилось трошки моторошно, й люди горнули один до одного.

– Дай цигарку, – попрохав Олесь.

– Далеко доставати, – вiдповiв Василь, нахилився, взяв пригоршнею снiгу й почав поволi жувати його.

Олесь хотiв спитати ближчого гайдамаку, куди вони всi йдуть, але мовчання снiгiв скувало йому губи, гнiтило його, й йому хотiлось плакати. Вiн оглянувся назад: мiста вже не було видно й ззаду стало вже так само синьо, як i спереду. Олесь напруженням волi примусив себе не заплакати.

Вдома Олесь звичайно вставав пiзно, бо вчилися в його школi пiсля обiду, i в однiй бiлизнi пiдходив до свiчада, котре вважав за единого вiрного i правдивого приятеля. Тут вiн починав ретельно дивиться на себе з ненавистю й презирством, не минаючи нi одного клаптика своеi жовтоi шкiри. Сорочки вiн нiколи не застiбав, i тому було видко худi, як дошка, груди, на котрих випинались смугами ребра. Шия була довга, тонка, й на нiй незграбно сидiла висока голова. Олесь вдивлявся в свое обличчя, й воно здавалось йому плямою, одноманiтною, невиразною й рiвною. Не було помiтно нi носа, нi очей, нi рота. Вiн одходив тодi трохи далi вiд свiчада й показував сам собi язика; потiм напружено вдивлявся, стискував кулаки, сварився довго й зосереджено, вкладаючи в цей жест всi своi сили, й шепотiв придушено:

– У, проклятий, проклятий.

Олеся не любили дiвчата, певнiше, не помiчали його; це було образливо й жорстоко. Вiн був не дурний, але й не дуже розумний; розумний, власне, остiльки, щоб розумiти, що вiн поганий, нецiкавий i нiкому не потрiбний. Товаришi ставилися до його чудно: коли вiн приходив до класу, то вони весело тискали йому руку, а потiм зразу ж забували про його. Коли вiн пiдходив до гурту пiд час якоiсь розмови чи наради, то балачка провадилась так само, нiбито нiхто й не пiдiйшов. До сьомого класу вiн цього не помiчав, а тепер помiтив одразу й зрозумiв, що вiн непотрiбний. Вiд свiдомостi своеi непотрiбностi вiн мучився й плакав.

З «квiтами й вершками» класу вiн не мiг зiйтися й пристав до «камчатки». Тут, щоб бути прийнятим до гурту, вимагалось тiльки знання масних анекдотiв. Для того щоб не вiдставати вiд «камчатки», Олесь попрохав повести й його до повii, до котроi ходила вся доросла частина класу. Його повели, й вiн впiрнув в багно розпусти, впiрнув увесь з головою, ногами, душею. З огидою згадував Олесь маленьку кiмнатку, в котру налiзало одразу чоловiк з п’ять; в кiмнатi перед iконою завше блимала лампадка i за ситцевою заслоною стояло лiжко. Кожноi суботи Олесь ходив туди з спiвучнями, захльобувався й потопав.

А вдома, на самотi, проклинав усе: й спiвучнiв, i повiю, й життя. Молився вiн довго й часто, але Бог не мiг або не хотiв йому допомогти.

Коли гайдамаки прийшли в найближче село, то Василь сказав:

– Я вертаюсь додому.

В його кишенi лежав пiстоль, хоч i не дуже гарний, але все-таки пiстоль, iз котрого можна було стрiляти й котрий можна було продати в скрутну хвилину.

– А я далi йду, – одмовив Олесь.

Вiн хотiв попрохати Василя зайти до батькiв i переказати, що вiн, Олесь, живий i здоровий, бо вiн знав, що батьки його дуже люблять i зараз помирають вiд туги, але подумав, що це слабодушнiсть, i нiчого не переказав.

День перебули в селi, а вночi знову пiшли далi. Знову мовчали синюватi снiги, мовчали люди й земля. Серце Олеся колотилось турботно, але згук його був порожнiй i розгублений. А в грудях скупчувалися важкi хмари, пiдступали до горла поволi й рiшуче, душили, лоскотали, але Олесь напруженням волi опанував себе й не плакав.

Олесь уже третiй день вiдступав з гайдамаками з мiста. Чого вiн пристав до гайдамакiв, а не червоноармiйцiв, – вiн i сам не знав. Вiн тiльки постановив полiзти туди, де вбивають.

Як вирушили з мiста, гайдамакiв залишилось щось бiля сотнi чоловiкiв. В надii сполучитись з вiльними козаками околишнiх сiл, вони прямували на велике село Мартинiвку, де був збiрний пункт вiльного козацтва. Коли ж гайдамаки пiдступили до села, то виявилось, що вiльнi козаки самi роззброiлись пiд впливом чуток про успiхи червоногвардiйцiв, а також i тому, що мiсцевi селяни схилились на бiк бiльшовикiв. Селяни навiть не пустили гайдамакiв у село, щоб не накликати на себе помсти червоногвардiйцiв. Даремно отаман загону, вродливий i кремезний осавул Дудник, переконував iх озброiтись i сполучитись з ними, щоб укупi боронити iнтереси «нашоi рiдноi Вкраiни». Селяни згоджувались, що боронити Украiну треба, але озброiтись не хотiли i в село не пустили. Гайдамакам нiчого не залишилось, як повернути вiд села.

– Ось вам i украiнцi, – казав Дудник козакам, що оточували його навкруги, пересипаючи свою промову московською лайкою. – Дочекались допомоги! Що ж, хлопцi, мабуть, по домах. Поодинцi, щоб червоногвардiйцi не перебили. Хто хоче, хай зараз iде, а хто не хоче, хай пiде з нами переночувати в маеток. Тут за п’ять верстов. Ну, рушайте.

Рушили. Олесь уже ледве тяг ноги. Вiн шкодував, що не пiшов до червоногвардiйцiв. Тi хоч б’ються, грабують, а цi лише вiдступають без бою, та ще й до того розходяться.

Ноги болiли страшенно. Як переходили через якусь маленьку рiчку, Олесь провалився на льоду, й черевики, хоч вiн iх i сушив на вогнищi, зробились шкарубкими, тiсними й немилосердно терли ноги. Останнiй час вiн робив так: спершу йшов швидко й випереджав усiх, потiм лягав на снiг i спочивав; коли його наздоганяли вже останнi, то вiн знову бiг уперед i лягав. Інакше вiн не здолав би йти. Руки зовсiм задубiли вiд морозу, й пальцi ледве ворушились. Важка гвинтiвка й харчi рiзали плечi. Кiлька разiв вiн хотiв залишитись по дорозi, й тiльки кепкування гайдамакiв, людей, схожих на волiв, примушували його залишитись. Олесевi не хотiлося бути слабкiшим од усiх. Потiм i становище гайдамаки по своiй охотi вимагало вiд його особливоi щиростi.

Гайдамаки ставилися до нього з легеньким презирством. Вони майже не розмовляли з ним. Тiльки один, подивившись на гарну смушеву шапку Олеся, запропонував йому мiнятись. Олесь з радiстю взяв його потерту, засмальцьовану шапку й вiддав свою. Вiн був радий зав’язати з ними якi-небудь стосунки, але нiчого не мiг знайти спiльного з цими похмурими людьми. Так само, як i в класi, тут вiн був непотрiбний i самотнiй.

Нарештi прийшли до маетку якогось дiдича, котрий давно вже забiг безлиху з дому, щоб не зарiзали селяни, й зайняли головний будинок. Наварили кашi, повечеряли. Наготували кулемет, поставили варту й залягли спати. Олесь давно не спав уночi, та ще й у хатi. Простеливши шинелю, вiн з раюванням простягся на пiдлозi. Душi було також спокiйно, як i тiловi. Олесь позiхнув i почав гадати про те, куди йому йти звiдцiль. Грошей було мало, а додому далеко. Може, хто з козакiв буде в мiсто вертатись, то вкупi й пiдуть. Промайнуло обличчя матерi, й зробилось важко. Потiм Олесь заснув.

Прокинувся вiн вiд стрiлянини. Не розiбравши, що коiться, Олесь хотiв вибiгти надвiр, але зачув, що там наввипередки тьохкали два кулемети. Хтось гукнув йому:

– Ей, ти! Годi спати! Червоногвардiйцi!

Це слово прочумало Олеся. Вiн обережно взяв гвинтiвку й поплазував по пiдлозi до виступу стiнки, бо кулi вже почали бити шибки, залiтаючи в кiмнату. Олесь сховався за виступом i, висуваючись обережно, почав стрiляти крiзь вiкно. Серце тiпалось швидко, i думалось про те, як би швидше й зручнiше встромляти обойми.

Одного разу струмок кулеметний залетiв у кiмнату й заторохтiв по стiнцi. Олесевi захотiлось виплигнути iз схованки пiд кулi, але струмок раптом зник. Кулi свистiли понад самим виступом, i було вже небезпечно стрiляти. Одна з куль дряпнула Олеся по руцi й розiрвала рукавичку.

– Добре, та мало, – посмiхнувся вiн.

Зненацька стрiлянина почала стихати. Чути було вигуки: «Ми здаемось! Годi стрiляти! Хлопцi, кидай зброю!»

– Це нашi здалися. От i фiнал бою.

Олесь неодмiнно хотiв iти в атаку, а бiй скiнчився. Це викликало в ньому чуття глибокого незадоволення. Вiн шпурнув рушницю й вийшов надвiр. Будинок був очеплений червоногвардiйцями, й вони вiдбирали у гайдамакiв зброю. Старшини й гайдамацький писар були пов’язанi; кiлька червоногвардiйцiв розпитували щось у отамана, а той мовчав i дивився убiк. Олесевi за гомоном не було чути, що саме вони питають, але було видко, що червоногвардiйцi починають звiрiти. Один iз них ударив Дудника по щоцi. Той стиснув зуби й зробив крок уперед; навкруги все стихло.

– За що це вони його? – спитав Олесь гайдамаку, котрий стояв поруч з ним.

– Та вiн, як усi здались, ще стрiляв iз кулемета й забив iхнiх чоловiк з шiсть.

– А нащо було здаватись? Їх же небагато.

Гайдамака знизнув плечима й одвернувся.

«Запорожцi!» – подумав з презирством Олесь.

А тим часом червоногвардiйцi почали гукати:

– До стовпа його, до стовпа!

Отамана потягли й поставили бiля стiнки. Чоловiк з десять червоногвардiйцiв одiйшло вiд його крокiв на кiлька й нацiлились. Олесь зрозумiв, що отаман уже загинув i вiн нiчим не може допомогти йому. Вiн подивився на Дудника й здивувався його спокою й байдужостi. Жодний м’яз не рушився на його обличчi, тiльки очi дивились похмуро-похмуро. Не хапаючись, Дудник хрипучим голосом проказав:

– Хлопцi! Не забувайте мене й Украiну!

Гайдамаки поскидали шапки.

– Не забудем! – гукнув Олесь з запалом, пiдносячи руку з шапкою вгору. Всi оглянулись на нього, й Олесь засоромився.

Грюкнув залп, i отаман, незграбно ступивши вперед, важко впав навколiшки, кiлька хвилин залишився в цiй позi, а потiм простягся лицем до землi.

Олесевi раптом захотiлось додому, захотiлось спокiйно сидiти в своiй кiмнатi в теплi й читати. Незабаром двi години – час iти до школи. Олесь похапцем обiдае й швидко йде, щоб не спiзнитись.

Ось у клас пiсля другого дзвоника входить маленький, старенький вчитель малювання в кашкетцi й калошах, щоб не застудитись; за ним кiлька чоловiк несуть рiзнi приладдя: пiдставки, орнаменти, гiпсовi руки й голови. Всi учнi пiдводяться й кажуть гуртом:

– Шанування й поважання глибокоi старостi дiдуневi Андрiю Петровичу, що прослужив сорок сiм i три роки.

– Спасибi, голуби моi, спасибi, – каже Андрiй Петрович. – Ну, малюйте собi з Богом.

– Андрiю Петровичу, можна тихенько заспiвати?

– Спiвайте, тiльки не дуже голосно.

Затягують: «Ой у лузi», «Шабленку». Спiвають i малюють. Коли спiви облишать, починають розповiдати що-небудь цiкаве, смiються. Андрiй Петрович сидить коло груби, грiе старечi кiстки й кожного разу неодмiнно питае:

– Ну, панове, як же наша революцiя?

Цього питання вже досить, щоб почалися полiтичнi змагання. А Андрiй Петрович пiд палкi промови тихенько дрiмае на стiльцi. Нiхто його не буде, й йому, сонному, не роблять капостей того, що вiн нiкому не заважае.

Чуеться дзвоник. Андрiй Петрович прокидаеться, натягае кашкетку й iде до дверей. За ним шикуеться увесь клас: хто несе зшитки, хто пiдставки, хто так iде. Як вийдуть у коридор, то затягують Андрiю Петровичу: «Со святими упокой» i «Вiчну пам’ять». Дiдусь iде попереду й радiсно смiеться: йому приемно, що учнi його люблять. А ззаду пiдiймають догори пiдставки, нiби то корогви. Так провожають аж до вчительськоi, а потiм…

– Хто ти такий?

Олесь здригнувся; перед ним стояв червоногвардiець, видко, хтось iз начальникiв.

– Гайдамака.

– Я бачу, що не цар. Ти по своiй охотi?

– Так.

– Туди його, – хитнув головою начальник на зв’язаних старшин.

Козакiв пустили на волю як несвiдомих, а старшинам i Олесевi накинули обвинувачення у змовi проти совiтськоi влади, органiзацii бунту й озброеного вiдпору та повiдомили, що везуть iх у Харкiв на революцiйний суд.

– Ви знаете, що революцiйний трибунал неодмiнно засуде вас на страту? – спитав у Олеся гайдамацький хорунжий.

– Мабуть, – байдуже вiдповiв Олесь, але не вiрив у можливiсть своеi смертi. Його бiльш турбувало те, що йти не було жодноi змоги. Черевики так зашкарубли i стали такими тiсними, що кожний крок завдавав невимовних страждань. Олесь iшов, ледве тягнучи ноги: ступати було занадто боляче.

По шляху до станцii на залiзницi Олесь не пройшов i пiвверсти, як звалився на снiг i рiшуче сказав, що далi не може йти. Прибiгли червоногвардiйцi.

– Вставай! – гукнув на Олеся один iз них, молодий, зi злими очима й маленькими вусами. – Вставай, блазню! Ач, проклятi гайдамаки! Баламутити народ баламутять, а як лихо, то немощнi якi робляться. Вставай не прикидайся!

Олесь знову сказав, що йти не може.

Тодi другий червоногвардiець з ненавистю вдарив його по ногам батогом. Олесевi зробилось боляче й соромно. Ударили його й вдруге i ще дужче. Олесь якось похапцем схопився на ноги, зробив три кроки й упав, зовсiм знесилений i принижений, лицем на снiг. Вiн не хотiв нiчого бачити й чути.

Навкруги засмiялись.

– Ось вам i гайдамацький генерал!

– А ще по своiй охотi пiшов! Бач безсиле яке! З-пiд материноi спiдницi вирвався. Буржуй!

– Справдi що буржуй! Дивiться, пальто з смушевим комiром.

Олесь не стримався; його взяла злiсть того, що вони знущалися над безсилим i обеззброеним ворогом. Проклятi боягузи! Вмiють тiльки мирних людей розстрiлювати. Вiн повернувся й сказав:

– А вам заздрiсно, що в мене пальто гарне? Так пограбуйте. Ви ж усi колишнi злодii та душогуби!

Червоногвардiйцi оторопiли вiд таких смiливих слiв.

– Е, он воно що, – протягом проказав той, що назвав Олеся генералом. – Он вiн куди!

– Та що ми будемо з ним вожжатись? Багнет пiд бiк, та й край!

– Нi, цього не можна. Знаеш, що зоборонено. А ми його до комiсара. Хай розмалюе його, як треба. Ходiм, ти!

На Олеся найшов запал:

– Не можу я йти.

– Иш, падло! Та я тебе…

Олесь побачив коло грудей вiстря багнета, але це не зробило на його жодного враження.

– Коли!

Червоногвардiйцi почали лаятись i змагатись, що робити з «генералом». Олесь лежав i посмiхався, вiн був переконаний, що Бог не дасть йому загинуть. В той же час було приемно бачити, що вiн несподiвано звернув на себе увагу. Олесь з радiстю думав, що червоногвардiйцi ставляться до нього не байдуже, а зi злiстю. Нарештi червоногвардiйцi з рушниць зробили мари й з лайками й нахвальками понесли Олеся як зраненого, йому було весело. Донесли до воза з харчами й поклали там.

– Стривай, доiдемо до станцii, – нахвалялись вони.

Що б його не чекало на станцii, а зараз Олесь був радий тому, що iхав. У ногах помаленьку ворушилася кров; Олесь почував це. Його поклали на спину, й тому-то було видко неба. Воно здавалось Олесевi якимсь новим i надзвичайно чудовим, нiби вiн уперше на вiку побачив небо.

– Немов я нiколи не помiчав його ранiш. Хмарки бiлi, волохатi, виснуть надi мною й не рушаться. Їду вперед, а як дивиться на небо, то немов стою на мiсцi. Не трусить. Тiльки повiтря холодне. Фу, чого це так руки занiмiли?

Олесь пiднiс руки до рота й почав дмухати на них. Руки стали нагрiватись.

– А як заплющити очi, то здаеться, що лежиш на постелi. Заснути б, чи що? Де це я? А, мене везуть на станцiю, там буде розправа. Я iх образив… Що ж, бити будуть чи уб’ють? Ну, нехай: все до того йде. Звичайно, я бажав цього. Чудна я людина! Зараз силкуюсь пригадати, чого я пiшов сюди, чого кладу в домовину батькiв – i не можу дати вiдповiдi. А може, вже й померли батьки? Я ж iз дому пропав безвiсти…

Серце боляче защемiло.

– Все одно, все одно край… Я вже загинув; хоч i не вб’ють тут, то все одно незабаром помру вiд туберкульозу. Не жити менi… А, Бог… Господи, поможи, порятуй! Я ж вiрю.

Олесь розплющив очi. На небi тi ж хмарки.

«Там високо недосяжний Бог. Вiн бачить все. А скiльки зненавистi!.. Я теж iшов людей вбивати, гадав знайти спокiй у бою. Менi молитись треба. Нема менi спасення й на тiм свiтi, я загинув. Якось покiрливо я все терплю, як плоха тварина. Що падае – те я й беру. Хiба я здобув що-небудь боротьбою, хiба я боровся? «Борiтеся – поборете!» – це гасло тiеi партii… есерiв. А я хiба поборов що-небудь? Я не есер. Я пiшов сюди битись… так. Але не во iм’я повинностi й боротьби, а з одчаю. Я тварина малодушна. Хе, хiба ж то людина, хто не вмiе поставити себе серед iнших людей? То ж корова. Ось мене везуть на смерть… Чого ж я не радiю? Я ж шукав смертi. Дурень, хiба людина мусить шукати смертi?! То вже не людина, а недолюдок. Розстрiляють мене – добре, залишать живим – буду жити, посадять у в’язницю – буду сидiти. Хiба ж я буду пручатись? Я нiкчемнiсть! Хе… мене може роздушити кожний. Пiдiйде червоногвардiець, проведе ножем по горлянцi – i каюк, нема мене».

Олесь знову почав дмухати на руки.

– Хочеться подумати про дiм, але не варто. Ну що менi тепер? Ну, повмирали батьки, i я через годину, день, два, мiсяць – теж помру. Так що ж? Га? А, Бог… Може, порятуе. Господи, прости й помилуй… Ну, я помру, другий помре, третiй… Прийде час, повмирають всi моi спiвучнi й учителi. І нiчого. Земля не перевернеться. Один ранiш, другий пiзнiш. Господи, заступи мене твоею благостю. Пречиста Дiво… Я ж кажу, що це нiчого. Смерть – дрiбниця. Родився – помер. А перемежок мiж цими бiгунами – життя. Це формула. Пiдставиш у цю формулу людину – кiнець, помре.

Непомiтно для себе Олесь заснув. Прокинувся вiн вiд голосного крику:

– Вставай! Заснув, шельма!

Олесь схопився, протер очi. Потiм засмiявся.

– Як же це вийшло, що я заснув? Ви не знаете, товаришу?

Червоногвардiець похмурився.

– Знаем вас… пiдмазуеться.

«Дурень», – подумав Олесь, i його гарний настрiй вмент зник. Все посiрiло навколо.

– Ходiм до комiсара.

– Хiба вже приiхали?

Олесь оглянувся. Дiйсно приiхали.

Проти уявлення Олеся комiсар був iнтелiгентна на вигляд людина, не обiрваний i обшарпаний, а вдягнений в захисного кольору вбрання, з револьвером i шаблею. Як привели Олеся, комiсар одправив усiх iз кiмнати й запитав:

– Ти ж що це? Гай-да-ма-ка?

Його спокiйне обличчя почервонiло й заворушилось.

Олесь хитнув головою.

– Га? Молокосос, ланець, хлопча, а вже контрреволюцiонер? Буржуй? Ти що ж це, га? Проти кого? Проти великого руського народу? Проти пролетарiату?.. А ти знаеш, що робить народ iз зрадниками? – питав комiсар, наступаючи на Олеся. – Вiн iх нищить! Розумiеш, як комашню!

Комiсар зробив рух рукою, щоб показати, як нарiд нищить зрадникiв; Олесь оступився назад, щоб комiсар його не вдарив. Але комiсар уже заспокоiвся й сiв.

– Я представник влади народу й мушу оберiгати iнтереси його. Так чи нi?

Олесь хитнув головою.

– І я iх бороню, як це личить громадянину. Молодий чоловiче, ви ще зовсiм хлопчик, ви юнак. Хiба можуть бути в вашi роки справжнi переконання? Ви виросли у буржуазнiй сiм’i, вас виховали у певному дусi, а ви своiм батькам й повiрили. Чого ви самi не придивилися до життя? Ви ж знаете, що Украiна – це тiльки причiпка для буржуiв. Їм аби iм’я, аби сховати за чимсь своi егоiстичнi iнтереси. А ви цього не зрозумiли, молодий чоловiче, й повiрили зрадникам. Як же це так, га? Негарно, молодий чоловiче! А потiм друге питання: нащо ви ображали наших лицарiв-воякiв, оборонцiв вiд iмперiалiзму – славетну червону гвардiю? А чи ви знаете…

Далi комiсар почав перебирати славнi вчинки Червоноi гвардii. На столi, за котрим вiн сидiв, стояла склянка чаю. Олесь дивився на неi, й йому дуже захотiлось чаю або кави, чогось солодкого-солодкого. Комiсар почав розповiдати про Маркса й Енгельса. Олесевi ще бiльше захотiлось чаю.

– Ну, та як же? Ви зрiкаетесь своiх переконань!

У Олеся засмоктало пiд ложечкою, чаю хотiлось до нестями. Тому-то його взяла злiсть.

– Нi вiд чого я не вiдрiкаюсь. Я боронив iнтереси Украiни й буду далi iх боронити вiд усякого гвалту й грабування, – рiзко промовив вiн, не дивлячись на те, що в школi в змаганнях мiж товаришами вiн мовчки тримався загальноросiйськоi орiентацii.

Комiсар, побачивши, що його красномовство загинуло марно, – а вiн був дуже переконаний щодо сили свого слова, – образився.

– А, так он як! Украiну, кажеш, борониш? Ти побачиш, яка то Украiна. Покличте лiкаря, – гукнув вiн крiзь дверi.

«Навiщо лiкаря? Ой, щось цiкаве буде», – подумав Олесь з раптовим захопленням; i знову було приемно, що вiн грае тут не малу роль.

Хвилин з десять шукали лiкаря.

Комiсар заспокоiвся й почав продивлятись папери. Олесь стояв i нудьгував. Нi на що було дивитись; на стiнках кiмнати не було нiчого, крiм звичайного й нецiкавого розпису потягiв, благання Тимчасового уряду про пiдтримання й напiвобiрваного плаката позики волi. Вiкна кiмнати виходили в сад, i дерева, стовпившись коло самих iх, заступали краевид. Олесь цiкавився, навiщо комiсар наказав покликати лiкаря, й не мiг вiдповiсти собi на це питання. Думка про лiкаря зовсiм захопила Олеся, й вiн перебирав у головi можливi пояснення.

Мiркування обiрвалися з приходом самого лiкаря, людини невисокоi на зрiст, з сивиною. Вiн, видно, недавно снiдав або пив чай, бо ще пережовував iжу. За лiкарем ввiйшов червоногвардiйський вартовий i став бiля дверей. Лiкар, привiтавшись з комiсаром, глянув на Олеся.

– Отее? – запитав вiн.

– Так. Як iм’я й прiзвище?

Олесь сказав.

– Пишiть, – звернувся комiсар до лiкаря. – Цього року, 22 сiчня, покарано на смерть розстрiлом гайдамаку по своiй охотi Олеся Привадного за непослух i опiр. Присуд виконано на станцii Липки об (комiсар глянув на дзигарi) 11-й годинi й 45 хвилин на дванадцяту ранку. Лiкар такий-то. А я печатку прикладу.

Олесь, почувши свiдоцтво про свою смерть, не захвилювався. Просто й в голову не йшло, що жива людина може почути свiдоцтво про свою смерть. Вiн був певний, що скоiлась помилка, й хотiлось йому пiдiйти до комiсара, плеснути його по плечi й сказати:

– Годi комедiанта з себе вдавати. Я живий!

Потiм глянув слiдком за комiсаром на дзигарi за своею спиною на стiнцi, здивувався, що не помiтив iх ранiш, i побачив, що вже 11 година й 40 хвилин. Тодi Олесь зрозумiв, що через п’ять хвилин вiн буде лежати на землi, пронизаний десятком куль. Потiм його зачеплять мотузяною й потягнуть, може, закопають, а може, й нi. Але обов’язково зачеплять мотузякою. Потiм вiн буде гнити, смердiть, шкiра облiзе.

Олесь почув, як почали холонути ноги. Спершу пальцi на ногах, потiм литки, кульша, живiт, груди. Холод, як хвиля, котився з долу до верху. Очi закрились обрусом, i Олесь помiтив, що кiмната починае перевертатись. Вiн енергiйно блимнув очима, обрус спав.

«Треба триматись спокiйнiше, байдужнiше… як отаман, а не то – будуть смiятись. Треба молитись. Через кiлька хвилин я буду перед судiею. Господи, прости за все, прости за злiсть i за непокiрнiсть волi твоiй. Прости менi як творiнню своему й як немощнiй людинi. А батько, мати?»

Захотiлось ридати.

«Хоч би ще годинку пожити, помислити про все. Хоч все одно, все одно… Чекати смертi – катування. Хай зараз, зараз. Господи, прийми мою душу. Треба молитись за комiсара, за червоногвардiйцiв… Господи, пробач iм, не вiдають-бо, що творять».

Холодний пiт виступив на чолi.

«А як поставляться до моеi смертi? Хоч хто заплаче? А батько… О, вiн як не помре, то заплаче. А iншi? А товаришi? Господи, у мене немае товаришiв! Як прикро! В школi вiдправлять панахиду й забудуть. Усi, усi забудуть. Там… тее… жити будуть, iсти, пити, кохати. А я? Я вже мертвий. Он свiдоцтво. За вiщо ж я? Менi вiсiмнадцять рокiв, менi ще жити та й жити… За що мене розстрiлювати? А, я сам шукав смертi… Нi, це не може бути! Хто це сказав, що я смертi шукав? Комiсар? Бреше вiн…»

Думки метелицею бiгали, ворушились i зникали.

– Адреса батька?

– Якого батька? – запитав Олесь з нахабством.

– Твого.

– Немае у мене нiякого батька. Я нiчого не скажу, – вiдповiв вiн, щоб його залишили й не заважали в цi останнi хвилини помислити.

Прийшов гурток червоногвардiйцiв з винтовками, оточили Олеся й повели.

«Що я зробив цим людям, що вони будуть убивати мене? А чи не все одно? Все одно помирати. Прожив би ще десять рокiв, прочитав би ще з п’ятдесят книжок, переночував би ще з десятьма жiнками… отже, я вже все це знаю, все куштував, не варто жалiти. Нi, нi! Боже, прости за думки. Треба молитись. Як? Кому? А, Боговi… так».

Олесь почав: «Отче наш», але зараз же його перепинили суворим окликом:

– Скидай пальто!

Олесь розстебнувся й кинув пальто на снiг. Морозне повiтря ударило в груди й залоскотало. Раптом прибуло йому сили, енергii. Хотiлось потягнутись добре, випростатись, плигати, бiгти, щоб не змерзнути.

– Руки назад!

Зв’язали руки й поставили до стiнки.

– Очi зав’язати?

Олесь скупчив усю силу волi й вiдрiкся. Вiн хотiв дивитись на обличчя тих, хто буде стрiляти, але не змiг; неприемне почуття вiд наставлених на його рушниць, а також свiдомiсть того, що цi рушницi будуть стрiляти, покорчили його, й вiн одвiв погляд. Одначе встиг роздивитись, що червоногвардiець, який стояв проти нього, цiлився йому саме в голову. Олесь перевiв очi на небо.

«Вже бiльш нiколи не побачу. А всi ще будуть жити… А я? За що? Може, впасти навколiшки й благати, просити? Може, залишать життя? А як не залишать, то менi все одно. Повзати, цiлувати вбрання… Та що це я? Збожеволiв? Господи, дай сили!»

Голова горiла, тiло кусав мороз.

– Раз!

– Що це? Команда? Стрiляють за третiм разом.

Олесь глянув убiк i побачив комiсара; той командував, червоногвардiйцi тiльки цiлились.

«І як у iх руки не задубiли? У мене вже нiмiють».

Олесь поворушив пальцями за спиною.

«Вже скомандували раз… Ой! Може, бiгти? Уб’ють. Спробувати? Нi, буду стояти. А може, пригнутись та побiгти? Ганебно. А жити ж хочеться. Чи дуже ж боляче помирати? Ударе, мабуть, дуже. Уже скомандували раз… ще два, а потiм кiнець».

Олесь прикусив долiшню губу, щоб не закричать або не завити вiд жаху, тупоi розпуки й чорноi туги. Серце колотилось занадто мiцно, аж здригувалась сорочка. Воно поволi, але дуже прудко гнало кров по тiлу, так прудко, що Олесевi було важко дихати. Вдаре й стане. Потiм знову вдаре так, що затремтить все тiло, болюче задзвенить у вухах i зашумить у головi – й знову спиниться.

– Два!

Серце похапцем пручнулось i боляче вдарило. Перед очима замиготiло. Олесь напружено подався трохи вперед i завмер в цiм русi чекання. Колiна тремтiли. В головi була одна думка:

«Зараз, зараз, зараз…»

Увесь вiн – одне напружене чекання. Серце нервово билось, але Олесь не чув його: вiн боявся прослухати команду «три», жахнувся, що залп застане його несподiвано. Жили на обличчi надулись, очi були розтуленi до краю, вуха трошки пiднялись, зуби зцiпились. Всi почуття сконцентрувались на чеканнi слова «три».

– Вiдставить! Вночi розстрiляемо, – гучно крикнув комiсар, i всi гвинтiвки опустили. Червоногвардiйцi з реготом пiдiйшли до Олеся, котрий застиг у напруженiй позi, i розв’язали йому руки.

– Вдягай пальто!

Олесь нахилився, взяв пальто, вдягся. Вiн нiчого не розумiв. Комiсар мусив крикнути – «три», червоногвардiйцi – стрельнути, а вiн – впасти й померти. Вийшло щось несподiване: комiсар гукнув не «три», а щось iнше, але що саме – Олесь не розiбрав, червоногвардiйцi не стрельнули, а вiн не впав i йде кудись живий. Це непорозумiння.

– Що ж це – мене помилували?

– Не дуже. Сьогоднi вночi розстрiляемо.

– А чого ж не зараз?

– Щоб ти знав, як Украiну боронити.

Олесевi зробилось гiрко-гiрко. Гiрко вiд почуття того, що якби вiн не такий нiкчемний i нiкому не потрiбний, то його б зараз же розстрiляли. А то з ним можна й погратись – вiн все одно не вкусить.

Олесь болюче жалкував за тим, що його не вбили…

А ранком другого дня Олеся били шомполами, а потiм пустили на всi чотири вiтри змученого й знервованого, ображеного й приниженого душею й тiлом.

І тодi вiн не мiг вже опанувати себе й плакав.

Собачий Хутiр. Серпень, р. 1918




Ваня


Ранком Ваня вставав о восьмiй годинi, умивався, цiлував тата й маму i сiдав пити чай. Все це вiн робив похапцем, того що ранком було найбiльше дiла. Перш усього треба було побiгти на город подивитись, чи не поспiв той баклажок, котрий вже вчора почав червонiти. Треба було повиполювати траву на грядках, де були посадженi квiтки. Потiм тихенько, так, щоб нiхто не бачив, вирватись з двору й побiгти в степ до рiвчака. Там, далеко вiд людей, у Ванi був свiй власний городець: весною вiн посадив там баклажкiв i одну огудину кавунiв, але й з цим маленьким баштаном було досить клопоту: тричi на тиждень треба було непомiтно брати туди пляшку з водою й поливати.

Взагалi до тiеi пори, поки поспiе городина i ii можна буде зiрвати й з’iсти, Ваня мусив триматись напружено; нiкому з товаришiв не можна було казати про свiй город, бо товаришi з заздрощiв зiпсували б усе. А як хотiлось похвалитись своею працею! Як хотiлось побачити заздрiснi погляди! Але цiеi втiхи дозволити собi було не можна.

Щоб усунути вiд себе спокусу, Ваня навiть рiдше став гуляти з товаришами, а здебiльшого сидiв у кiмнатi й будував з кубикiв залiзницю.

Випивши чаю, Ваня вийшов на подвiр’я. Там вiн подивився на кабанця, котрого йому подарувала мама. Кабанець був зовсiм рудий, i на його сходились дивитись усi сусiди, бо вiн був якогось надзвичайного кольору. Ваня дуже втiшався, що цей надзвичайний кабанець належить йому, й дуже шанував його. Взявши паличку, Ваня просунув ii у щiлину хлiвця й почав обережно чухати кабанця за вухом. Кабанець, зрозумiвши ласку, вивернувся догори черевом i захрюкав з раювання. Покiнчивши з кабанцем, Ваня пiшов подивитись на баклажок; той дiйсно почервонiв, але тiльки з одного боку. Ваня зiрвав його, боячись, щоб не склювали кури, i поклав достигати на хлiв. Трави на грядках було мало, й Ваня постановив виполоти ii завтра.

Тепер залишилось саме головне – крадькома проскочити до рiвчака на власний город.

На вулицi нiкого з товаришiв не було; Ваня швиденько побiг на гору й спустився в долину. Тепер вiн iшов тихо, плутаючись у високiй травi. Із трави роем вискакували коники i з шелестом розлiтались на всi боки. Десь звисока лилась пiсня жайворонка – весела, потужна й легка. Спереду й з бокiв аж до обрiю широко розгорнувся степ, одноманiтний i безкрайнiй.

Ваня боявся степу. Вiн був такий похмурий i мовчазний, що якби не спiви жайворонка та стрекотiння коникiв, то Ваня, може б, нiколи й не ходив по ньому. З-пiд нiг густим туманом пiднiмались пахощi чебрецю – важкi й лоскотливi. Вони змiшувались з гарячими промiннями сонця й наповняли голову солодкими хвилями близького, пожаданого сну. Трава на степу була не зелена, а жовто-сiра, немов хто злий висмоктав iз неi соки життя й залишив тiльки нiкчемнi стеблини.

Ваня йшов у глиб степу. Тут не було жодних шляхiв i стежок, того що сюди не iздили й не ходили. Рiвчак був далеко, його проривала дощова вода, й з кожним роком вiн робився глибшим i страшнiшим. Серед рiвного степу вiн зненацька крутими прiрвами спадав униз, жовтiючи своiми глиняними стiнками. Немов навмисно був вирваний шматок степу, щоб показати, що всерединi степ жовтiший, нiж на поверхнi.

Рiвчак вився по степу, вихоплюючи то тут, то там величезнi грудки, але скрiзь був крутий, жовтий i глибокий.

Коли Ваня в перший раз побачив рiвчак, то довго, здригаючись вiд жаху, дивився на його страшно мовчазного й загадково таемного. Ванi здавалось, що це розступилась земля й чекае, щоб хтось залiз у ii глибочiнь. Тодi поволi, з упертою рiшучiстю, почнуть сходитись стiнки рiвчака й, не дивлячись на божевiльнi крики й шалену метушню, задушать свою необачну офiру й знову розiйдуться, щоб манити людей. Спускаючись туди в перший раз, Ваня зробив крок i чекав кiлька часу, чи не почнуть i справдi сходитись стiнки рiвчака, й тiльки переконавшись, що цього не буде, й заспокоiвшись, зробив другий крок.

Ваня почав обережно спускатись з кручi; суха глина сунулась з-пiд його нiг, i, щоб не покотитись униз, вiн хапався за колючi кущi дерези – единоi рослини, що зеленiла на боках рiвчака. На днi рiвчака яскраво палали сонячнi промiння, вiдбиваючись вiд жовтих стiн його. Всю вогкiсть висмоктало сонце iз глини, й сухе повiтря, наповнене гiрким глиняним пилом, дряпало в горлянцi за кожним подихом; вiд цього червонiло перед очима; хотiлось висунути язика й задихати швидко роззявленим ротом, як це роблять собаки.

В однiм мiсцi рiвчак вужчав, прохiд заступили кiлька дерев, що невiдомо як жили в таких несприятливих умовах. Цей прохiд був найстрашнiшим мiсцем рiвчака, й Ваня недурно боявся його. Одного разу, пролiзаючи крiзь хваткi галузi дерев, Ваня зачепився за сучок краем сорочки. Коли вiн оглянувся назад, то побачив мiж сплутаним гiллям незграбнi контури чогось великого й сiрого. Зрозумiвши, що це людожер схопив його за сорочку й не пускае, щоб з’iсти, Ваня несамовито закричав, – i цей покрик голосною луною покотився по рiвчаку, – а потiм рвонувся й побiг, залишаючи на сучку шматок сорочки. Заходячись вiд диких покрикiв, котрi похмуро пiдхоплював рiвчак, не озираючись на боки i тiльки чуючи, що ззаду тупотить щось важке, вiн упав на розсипчасту землю, бився об неi головою, дряпав ii руками з передсмертного жаху.

Заспокоiвшись трохи, Ваня спробував було лiзти наверх, але потiм передумав, знайшов цiпок, лiг на землю й поплазував до дерев.

Орлиним поглядом вдивлявся вiн у iх гущину, зробив шалений скок i кинувся з високо пiднятим цiпком у сплутане гiлля, але там уже нiкого не було. Тодi Ваня сiв i тихенько засмiявся вiд радостi, – людожер утiк, людожер злякався!

Пiсля такоi несподiваноi зустрiчi з людожером Ваня довго гадав про те, чи не краще буде йти степом трохи далi й обминати страшний вузький прохiд; думка про людожера була лячна й приваблююча, й мiцним магнiтом тягли Ваню в рiвчак тi таемницi, котрi ретельно ховались мiж його жовтими сипучими стiнами.

Як тiльки знову пiдiйшов Ваня до рiвчака, то його владно потягло спуститись у попередньому ж мiсцi. Коли вiн знову наблизився до дерев, то не почував нiчого, крiм пекельного холоду. Захололи руки й ноги, на головi лежало щось важке й душило ii, серце ледве билось; блiдiсть, як у мертвяка, покрила його обличчя, зi стуленими кулаками полiз вiн у гущину, не боронячись вiд гiлляк, котрi дряпали обличчя. По той бiк проходу Ваня реготав i плакав.

Трохи далi вiд страшного мiсця на жовтизнi глини звертав на себе увагу клаптик чорноi землi. Тут, ретельно обгородженi паличками, зеленiли два кущики баклажкiв i огудина кавуна. Ваня випростав одну з паличок, що похилилась. Все було до ладу, як слiд.

Ідучи сюди, Ваня кожного разу боявся побачити чиi-небудь слiди, крiм своiх. Тодi не тiльки загинув би його город, але й сам рiвчак загубив би свою таемнiсть i привабливiсть. Ваня вважав рiвчак своiм власним з того менту, коли прогнав звiдцiль людожера. Одного разу Ваня рiшуче наказав рiвчаковi, щоб той нiкого не пускав на свое дно, а хто б осмiлився спуститись, щоб душив того своiми стiнами. І рiвчак мовчки вислухав наказ, а Ваня в цiм мовчаннi почув нiби урочисту обiцянку-присягу.

Вертаючись додому, Ваня зустрiв одного з товаришiв – Митьку, котрого вiн не любив. Не любив за те, що Митька був сильнiший за нього, й ще за те, що Митька завше знаходив де-небудь у лiсi шовковицю або дику грушу й показував свою знахiдку тiльки тодi, як давали йому кiлька копiйок.

Тепер Митька бiгав по вулицi верхи на великiй палицi з батогом у руках, i по його радiсному широкому обличчю Ваня побачив, що той знову щось знайшов.

– Здоров, – гукнув Митька. – Де був?

– Гуляв.

– А ти знаеш, що я знайшов? Я знайшов у лiсi диню. Хрест-i-Бог, справжня диня. Вже жовтiе.

Справа ставала цiкавою.

– Покажи, – запобiгливо попрохав Ваня.

Митька скрутив дулю.

– А ось не хочеш? Сам з’iм. Здорова диня.

Митя весело зареготав i пiдстрибнув на своiй коняцi, а Ванi захотiлось ударити його. Але Митька кинув смiятись i, пiдiйшовши близько до Ванi, прошепотiв йому на вухо:

– Я знаю, де Жучок.

Ваня аж похитнувся.

– Брешеш! Де?

– Еге! Так i скажу. Дай свiй чорненький пiстолетик, тодi й скажу. Інакше й не проси.

Митька хльоснув батогом, сiпнув палицю й пострибав по вулицi, збиваючи ногами хмару пилу. Ваня постояв трохи на мiсцi, а потiм помаленьку пiшов додому. Вiн був злий на Митьку, й йому не вiрилось, щоб той знав, де Жучок.

Ваниного Жучка покусав скажений собака, i його вбили. Перед тим, як убити, Жучка прив’язали на подвiр’i на шворцi й так держали два днi, щоб запевнитись, що вiн дiйсно сказився.

Перший день Жучок поводився спокiйно й тiльки iнодi починав голосно брехати, показуючи незадоволення з свого становища. Ванi було заборонено пiдходити до собаки, й вiн здалеку дивився на його, не розумiючи, чого це Жучка прив’язали й до його не можна пiдiйти й погратись, як колись. Коли ж Ваня виносив йому хлiба, то Жучок хапав шматок на льоту, крутив хвостиком i скавучав.

На другий день Жучок не той став. Очi його наллялись кров’ю, зробились лютими й великими, й вiн хрипуче брехав i рвався зi шворки. Потiм вiн пiдiбрав пiд себе хвоста, пiдвiв голову й завив спершу тихо й жалiбно, а потiм дико, нестримано, голосно. Ваня хотiв заспокоiти його й винiс хлiба. Жучок кинувся на хлiб так, як кидаеться собака на шпурнутий на неi камiнь, почав гризти хлiб, розкидаючи його на всi боки i не перестаючи хрипiти й вити.

– Жучок, Жучок, – покликав собаку Ваня.

Жучок простяг до його голову й затуманеними очима подивився. В цiм мовби невидючiм поглядi, в очах червоних i нетямущих, у розтуленiм ротi, з котрого текла слина, Ваня побачив те, що зветься скажениною. Ваня не знав i не розумiв, що то воно е, але зразу серцем вiдчув, що то сила уперта й руйнуюча, i йому зробилось боязко. Вiн побiг до матерi й промовив:

– Мамо, мамо, як Жучок дивиться…

Ваню випровадили гуляти, а Жучка застрелили й невiдомо куди затягли. Ваня плакав, прохав показати Жучка, але його запевнили, що той зiрвався з мотузка й забiг. Ваня повiрив i заспокоiвся.

А тепер Митька каже, що знае, де Жучок. Правда, вiн вiзьме за те, що покаже, й бiленького пiстолика, трохи попсованого, але то не шкода. Ну, й на Жучка дуже кортiло подивитись.

Пiсля обiду Ваня взяв бiленького пiстолика, довго дивився на нього й думав. Почав було будувати залiзницю, але справа не пiшла гаразд. Тодi Ваня покликав Митьку й сказав:

– За цей пiстолик покажи, де Жучок.

Митька покрутив пiстолика в руках.

– Поганий, але однаково. Мати твоя не буде за нього питати?

– Я скажу, що загубив.

– Добре. Ну, ходiм.

– Куди?

– У лiс. Вiн там.

– Що ж вiн там робить?

– Як що? – засмiявся Митька. – Вiн же вбитий. Лежить.

Серце Ванi застукотiло й на очi набiгли сльози, але вiн нiчого не сказав. Вони пiшли.

Лiс був великий i густий. Хто входив у нього, той зразу потрапляв нiби в iнший свiт. За стiною дерев по один бiк було життя, сонце, день, а по другий – смерть, холодний вечiр. Тхнуло вогкою землею й рослиннiстю; ноги шарудiли по сiро-жовтому торiшньому листi й хрустiло сухе, додолу поспадале галуззя; дерева мовчазно пiдносили догори своi сiрi стовбури, вкритi плiсiнню й мохом. Вiдкiлясь неслось стрекотiння й дзижчання невидимих iстот, що жили в лiсi; це одноманiтне стрекотiння й спiви далеких пташок не порушали тишi, котра одвiчно панувала в лiсi, а навпаки, додавали iй чогось закiнченого, робили гармонiйною.

Зверху, в темнiй гущавинi сплетених в поцiлунку верховiть, крiзь котру не проходило свiтло найяснiшого дня, бринiли спiви самого лiсу – сумнi, як горе. Цi спiви кликали до чогось величного й дивовижного, тiльки не знати до чого. І скiльки б не слухав – не почуеш, скiльки б не благав – не вблагаеш: не скаже лiс, до чого кличуть його спiви – чарiвнi, як радощi.

Митька й Ваня взялись за руки.

– Менi боязно, – промовив Ваня. – Чого вiн шумить?

– Лiс? Правда, чого вiн шумить?

Обидва замислились i спинились.

– Я думаю, того, що йому боляче, – сказав Ваня.

– Мабуть. Ну, ходiм швидше.

Вони дiйшли до багновища. Ноги по кiсточки грузли у липкому, холодному болотi, а повiтря було таке важке, пройняте цвiллю рослин й пахощами яскравих болотяних квiток, що дихати було неприемно й тяжко. Тут, коло шелестуна-очерету, на потолоченiй пухкiй травi лежав Жучок. На боцi в його, на тих мiсцях, куди влучив дрiб, червонiла невеликими грудочками засохла кров. Над розпанаханим боком з неприемним гострим дзижчанням вилися зеленувато-золотi мухи, наляканi появою двох страшних i незрозумiлих для них iстот. Потiм мухи заспокоiлись, знову посiдали на Жучка й почали бiгати по кровi, спиняючись то тут, то там, де траплялись смачнi мiсця.

Очi в Жучка були заплющенi, й вiн помаленьку, майже непомiтно нiби дихав. Ваня одразу ж побачив, як ритмiчно похитався його бiк, вкритий мухами.

– Вiн дихае! – скрикнув Ваня.

– Справдi, – прошепотiв Митька. – А я ранiш не помiтив. Вiн ще живий.

Вони стояли, не знаючи, що роботи.

– Знаеш що? – сказав Митька похмуро. – Давай доб’емо його, щоб не мучився…

– Як доб’емо? – спитав Ваня. – З пiстолика не можна, бо вiн не вбивае.

– Не з пiстолика… Просто камiнням або кийками.

– Давай, – вiдповiв Ваня й затремтiв.

Побiгли збирати камiння й натягли iх цiлу купу. Першим кинув камiнь Митька. Камiнь важко й придушено вдарився об бiк Жучка, сполохнувши мух; у багновищi заплигали жаби. Потiм шпурнув камiнь Ваня й не влучив. Камiнь плюснувся об землю, й навкруги полетiли грудки сiрого, рiдкого болота.

Ваня нiби образився й, схопивши в руки скiльки можна було камiнцiв, пiдбiг до Жучка й на вiдстанi кроку почав озвiрiло бити його в голову, бiк, живiт. Слiдком за Ванею пiдбiг i Митька, й удвох вони шпурляли важке камiння, важко одсапуючи, не пам’ятаючи нiчого й не почуваючи iншого бажання, крiм бажання влучити в Жучка й добити його. Обличчя в них стали довгастi й поблiдли; iнодi на iх проблискувало шаленство, а в широко розплющених очах свiтилось щось тупе й дике. Коли не стало камiння, в iх руках з’явились товстi киi, й цi киi лягали на Жучка з одривчастим, задушеним ляскотом. У Митьки злетiв з голови кашкет, i розтрiпане волосся при кожнiм замаху кием пiдiймалось догори; в цi менти Митька був страшний.

Били доти, поки iз тремтячих рук не повипадали киi. Гостре незадоволення вiд того, що ще хотiлось бити, а сили вже не було, й невiдоме iм доти захоплююче обурення опанувало ними. Ваня вже харчав вiд притоми, задихувався й ледве стояв на ногах; Митька тiльки одсапував i раз по раз ковтав слину. Вони подивились один на одного й по невисловленiй згодi зробили рух до Жучка, щоб схопити його, рвати на шматки, видерти очi й язика, кусати його тiло зубами, але, глянувши на Жучка, спинились. Жучка не було: замiсть його лежав безформений рудо-сiрий шматок м’яса.

– А-а-а-а… – несамовито заверещав Ваня й подався навтьоки.

Слiдом за ним побiг i Митька. Чiпляючись за гiлля, спотикаючись i знову пiдводячись, бiгли вони, простягнувши вперед руки, щоб не вдаритись об стовбур якогось дерева, того що перед очима iх маячили чорнуватi плями й крапки.

На узлiссi вони спинились i спочивали кiлька хвилин, не кажучи й слова. Потiм поволi пiшли додому. Коло дому Ваня не своiм голосом сказав:

– Нiкому… не кажи.

Митька хитнув головою й, дiставши з кишенi пiстолика, подав Ванi.

– На назад… не треба…

Ваня взяв пiстолика i не здивувався, що Митька вiддав його назад.

Вдома Ваня лiг на лiжко й заховав голову в подушку.

Вiн почував, що було зроблено щось негарне. Це мучило його, тягуче смоктало, й вiн не втримався й заплакав. Заплакав i злякався, що хтось прийде сюди й побачить його сльози та й неодмiнно вгадае, що робив вiн за пiвгодини перед цим. Ваня перестав плакати i, схопивши подушку обома руками, лежав тихенько, притулившись до стiнки, щоб його нiхто не помiтив. Але всерединi в нього переверталась важкими клубками чорна туга й надушувала на тендiтнi груди маленькоi людини. Ванi захотiлось кудись серед чужi люди, щоб цi люди думали, що вiн гарний, добрий хлопчик. Потiм стало жалко чогось такого, що немовби уже розбите було, розтоптане й чого нiяк не можна вернути. Ця жалiсть, переплiтаючись i змiшуючись з невиявленим жахом перед заслуженою карою, стиснула до болю груди, й Ваня заридав голосно, з великими перервами мiж хлипанням.

– О-о-о-о! – тягнув Ваня все голоснiше та голоснiше.

– У-у-у-у! – мало не харчав вiн, стихаючи, аж поки й зовсiм затихав, нiби заспокоювався. Через мить такого непевного спокою вiн знову починав голосити, рiзких верескливих нот сягаючи, й знову затихав. Слiз не було, й тому-то Ванi робилось все важче й важче, немовби на груди з кожною хвилиною накладалась нова вага. В своiм риданнi Ваня мовби хотiв вилити свiй сум, сум серця, яке почувало, що зроблено те, чого робити не треба, а замiсть того цей сум побiльшувався, обплутував Ваню, як туман невблаганний, густий i непрозорий.

– О-о-о-о! – стогнав Ваня, i в цiм стогнаннi вже не було дитячого плачу. Це був крик матерi, що бачить, як катують ii дитину, це було зiтхання людини напередоднi смертi.

Прибiгла мати й стара нянька, почали заспокоювати його, розпитуючи, що з ним сталось.

– Ваничко, Ваничко, дитино моя, що з тобою?

Ваня тiльки здригнувся, тулячись до подушки. Йому соромно було показати свое обличчя, бо здавалось, що на обличчi написано все й усi прочитають те, що Ваня сам уже ховав вiд себе у темнiй глибинi душi.

– Я бiгав i впав… ударився дуже… боляче… – проказав вiн з перервами, немов гикаючи.

– Що ж ти забив?

– Колiно… аж ось…

Мама нахилилась i поцiлувала забите колiно. Ваня притулився до ii грудей.

– Мамочко, ти мене любиш?

– Люблю, дитинко моя… рибонько…

Пiсля пригоди з Жучком Ваня став задумливим i замкненим. До товаришiв вiн майже не виходив i весь час сидiв у кiмнатi й будував з кубикiв залiзницю. Учився вiн ретельно, добре пильнував лекцii, але у всiх вчинках його почала проглядувати неуважливiсть, нiби вiн завше гадав не про те, що робив. Полюбив вiн також страшнi казки i слухав iх з таким виглядом, немовби хотiв знайти вiдповiдь на якесь питання. Мати, звичайно, звернула увагу на змiну в вдачi сина й навiть розмовляла про це з батьком. Але батько з’ясував це по-своему: Ваня нарештi зрозумiв, що йому, синовi власника такого великого хутора, не личить водитись з майбутнiми кучерами та льокеями. Цьому треба було тiльки радiти. А що Ваня стае задумливий, то це теж гарно, – може, з нього вийде вчений або письменник. Мати заспокоiлась, i Ванi дали спокiй.

Думку про рiвчак, де був його город, Ваня гнав вiд себе й перестав туди ходити. Вiн неохоче i рiдко виходив з кiмнати i уникав залишатись на самотi. Навiть коли будував вiн залiзницю, то коло його мусила сидiти нянька, бабуся Ганна, котра колись глядiла його, а тепер просто жила в них, плела рукавицi й дерла пiр’я. Коли Ванi обридала залiзниця, вiн сiдав коло бабусi Ганни, брав ii за руку й питав:

– Розкажи про розбiйникiв…

– Еч, який! Про розбiйникiв йому! Не знаю я про розбiйникiв. Розбiйники поганi люди, i будуть вони на тiм свiтi у пеклi мучитись.

– Бабусю, а хто ще в пеклi буде?

– Хто не слухаеться, хто б’еться, хто лаеться…

Ваня слухав, тулячись до бабусi.

– І будуть вони там у казанах в смолi кипiти, i будуть iх чорти, прости Господи, залiзними виделками штрикати й за язики вiшати. О Господи, прости нашi прегрiшення!

Бабуся позiхала й хрестила рота.

– Бабусю, а Жучка у рай пустять? – спитав одного разу Ваня.

– Якого Жучка? Того, що у нас був? То ж собака, нечиста тварина, хiба ж iй можна в рай? Грiх так казати, Ваню, ох, покарае тебе Бог.

– А де ж вiн буде? – допитувався Ваня.

– Як де? Нiгде. Здох, i край.

Але не такi картини малював собi Ваня. Вiн ясно бачив, як Жучок бiгае по зеленому райському саду, здоровий, чорненький, радiсно гавкае, а праведники й святi Божi кидають йому хлiба i м’яса. Навiть сам Бог, старенький i сивенький, з довгою бородою й вусами, як у сторожа Юхима, посмiхаеться й гладе Жучка по шиi. І весело-весело живеться там Жучковi.

Ось iнший малюнок пропливае перед очима Ванi. У великiй сiрiй кiмнатi, де тхне смаженим i горiлим, на залiзнiй сковородi печуться вiн i Митька. Це дуже боляче. Чорнi волохатi чорти перекидають iх загостреними дрючками, потiм кидають у киплячу смолу, а вони кричать i корчаться вiд болю. Інодi сюди заходить Мати Божа й полегшуе муки всiм грiшникам; а коли доходить вона до iх, то каже:

– Це тi хлопчики, що мучили Жучка й убили його? Не хочу я допомогти iм. Хай мучаться без кiнця-краю…

А вони прохають, плачуть, падають навколiшки.

– Мамо, мамо, ти мене любиш? – питав Ваня.

– Люблю, люблю дуже. А що таке?

– Посидь коло мене, поки я засну.

Мама сiдала коло нього, гладила по головi, а iнодi мiцно цiлувала.

– Мамо, скажи, е пекло?

– Є, дитинко моя, там грiшники…

– Я не хочу, щоб було пекло… Мамо, скажи, що пекла немае.

– Нi, воно е, але для тебе воно не страшне: ти гарний, слухняний, мiй синочку.

– А Бог добрий?

– Добрий, дуже добрий, мiй голубе. Ти ж кожного дня й вечора молишся йому, йому треба молитись.

Ваня заспокоювався, але заснути все-таки не мiг. Останнiми вечорами Ванi здавалось, що в перемежок мiж лiжком i стiною просовувались чиiсь лапи й шкрябали стiнку, немов якась звiрюка хотiла видряпатись з пiдлоги на лiжко. Ваня вiд жаху сунувся до краю лiжка, ледве не надаючи додолу. Ранком вiн хотiв присунути лiжко щiльнiш до стiнки, але побачив, що вiльного мiсця там не було й лiжко стояло, зовсiм присунуте до стiнки.

«Куди ж тут можна лапу просунути?» – дивувався Ваня й довго думав над цим, але нi матерi, нi бабусi не сказав нiчого. Тодi вiн почав прохати маму, щоб сидiла коло нього, поки вiн засне. Перший вечiр, коли сидiла мама, нiхто не шкрiб пiд лiжком, а на другий Ваня знову почув шарудiння й клацання зубiв. Вiн стиснув материну руку й, важко дихаючи, спитав:

– Мамо, ти нiчого не чуеш?

– Нi, синочку, а що таке?

– Нiчого… А скажи, тут вовкiв не бувае?

– Нi, не бувае. Вони живуть далеко-далеко. Спи, спи.

Ваня ранiш думав, що це вовк забiгае ввечерi до кiмнати й хоче його вкрасти, як украв вiн одну дiвчинку, про що розказувала бабуся. А раз вовкiв тут не може бути, то це, виходить, Жучок хоче вкусити його за те, що Ваня бив його. Думка про це гострими колючками шпигала дитячий мозок, захоплювала вiддих й холодила тiло. Вже засипаючи, Ваня щулився вiд жаху й бурмотiв:

– Жучок… прости… не кусай…

Згодом вдень Ваня зовсiм не згадував про Жучка, смiявся, гуляв з товаришами i вже подумував про те, що пора вiдвiдати свiй город, але коли наближався вечiр, то щось нiби вiдгонило вiд нього веселощi i смiх, i вiн починав сумувати; коли ж свiтом опановувала темрява, то кожний шелест глибоко турбував Ваню. З неприемним i банним почуттям Ваня лягав спати, i, хоч коло нього сидiла мама або бабуся, вiн знав, що з’являться з-пiд лiжка чорнi лапи й почуеться клацання зубiв. Вiн чекав iх появи з напруженням, завмираючим серцем i важкою головою. І коли починалось уперте шкрябання пазурами по стiнцi, Ваня почував якесь страшне задоволення, бо гадав, що iнакше й бути не може й Жучок неодмiнно мусить помститись.

Ванi дуже хотiлось пiти в лiс подивитись на Жучка й, може, помиритись з ним. Вiн уже кiлька разiв пiдходив до мовчазноi стiни лiсу, але зайти туди не здолав. Йому було соромно дерев, котрi бачили, як вiн бив Жучка кием i камiнням; здавалось, що коли вiн пiдiйде до того мiсця, де лежав Жучок, то верби, що схилились над драговиною, прогомонять:

– Одiйди, поганий хлопче! Геть звiдцiль. Твое мiсце в пеклi.

І цi слова пiдхоплять пташки в своiх спiвах, лiс у своiм шепотiннi й очерет у своiм шелестi.

Одного разу, блукаючи на узлiссi, Ваня з тремтячим серцем i затуманеною головою ввiйшов у лiс. Там, як i попереду, було напiвтемно, придушено й холоднувато. Крадькома поза деревами обережно йшов Ваня до багновища, i ще здалеку в нiс йому вдарив неприемний дух дохлятини. На мiсцi Жучка був уже не сiро-жовтуватий шматок м’яса, а важко тхнув чорний обгризок. Ваня спершу не помiтив його серед купи камiння, але пiдiйшовши ближче, злякав з його рiй мух i ватагу чорних жукiв з довгими швидкими ногами.

Ваня довго стояв i дивився, як заспокоенi мухи й жуки доiдали тiло Жучка, i вже не помiчав того гнилого, занудливого духу дохлятини, котрий наповняв повiтря. І думав вiн про те, що вже нiчого не може зробити для Жучка, а хотiлось зробити щось i цим «щось» спокутувати свiй грiх. Хотiлось, щоб зараз iз гущавини очерету вийшов чарiвник з золотим костуром i сказав:

– Ваню, хочеш, я тебе з’iм, а зате Жучок буде жити?

Ваня вiдповiв би без вагання:

– Їж швидше…

Але чарiвник не виходив. Хотiлось, щоб з неба злетiв добрий янгол i щоб на руках його був Жучок, веселий i повненький. Хотiлось, щоб Жучок сказав:

– Ваню, я на тебе не серджусь.

Але нiкого, нiкого не було. Небо було чисте, як свiтло; одноманiтно гудiв джмiль над червоною квiткою.

Тодi серед товстоi зеленоi трави з довгим подихом упала навколiшки семилiтня людина, грузнучи в слизькiм, холоднiм болотi й схиливши голову та простягнувши руки до неба, проказала:

– Жучок, рiдний! Я знаю, ти в раю, тобi там гарно… прости мене… скажи, що простив…

Вiдповiдi не було.

«Не хоче… не прощае… так менi й треба», – миготiло у Ванинiй головi, й вiн поволi пiдвiвся.

Тиха баннiсть засмоктала усерединi. Тепер Ваня зовсiм певен був, що Жучок помститься. Збираючись iти додому, Ваня ще раз наблизився до чорного м’яса, й знову з сердитим дзижчанням схопились мухи й з швидким шарудiнням позсипались жуки. Ваня почав вдивлятись у брудний обгризок i думав про те, що це вiн винний в тому, що вiд Жучка залишилось таке гидке й погане.

– Жучок, – прошепотiв вiн тихо.

У багновищi квакнула жаба, i ще з бiльшою ввiчливiстю захилитався очерет. Зненацька Ваня знову почув той могильно-тухлий дух дохлятини, котрий пiдiймався з-пiд нiг. Дихати було гидко, немов у груди вливали смердючi помиi. Злiсть, несподiвана й владна, опанувала Ванею, й вiн з гарячими очима почав обурено топтати гниле м’ясо, що чвакало пiд ногами.

– Не боюсь тебе, ти клятий, не хочеш вибачити, ось тобi! – кричав Ваня й, скiнчивши цю дику наругу, засмiявся; смiх його луною пронiсся над байдужим багновищем й завмер в очеретах.

– Не боюсь тебе, – переконано проказав Ваня й пiшов додому.

Проходячи повз рудого кабанця, вiн спинився й довго чухав йому боки паличкою. Тут же вiн згадав про баклажок, котрий давно поклав достигати на хлiв, i живо полiз туди, щоб достати його, але баклажок розклювали горобцi; баклажкiв уже наспiло досить, i Ваня не дуже розгнiвався на злодiйкуватих горобцiв. Вдома вiн просто прибiг до матерi й, винувато посмiхаючись, сказав:

– Мамочко, я бiгав коло дряговини й упав, штани замастив. Не сердься, дай iншi, я побiжу на вулицю гуляти.

Мама тихенько потягла його за вухо, але зразу ж дала йому новi штани, й через кiлька часу Ваня вже плигав по вулицi верхи на розкiшнiй коноплi, силкуючись випередити найкращих iздокiв.

Ввечерi Ваня рiшуче заявив, щоб мама коло його бiльш не сидiла; й дiйсно, вже нiхто не шкрябався по стiнi. Ваня радiсно шепотiв:

– Ага, ага, злякався!

Вночi, коли всi спали, Ваня прокинувся вiд того, що хтось почав його душити. Вiн розплющив очi й побачив, що душила його мама. Ось вона схилилась над ним i однiею рукою стискуе йому горлянку.

– Чого… ти… душиш? – прохарчав Ваня.

Але вiн спросонку не розiбрав, що сталося: то не мама, а гадюка обвилася круг шиi. Ваня хотiв вiдкинути ii, коли вже не гадюка, а Жучок схопив його за горлянку й гризе. Почуття вiд цього було тяжке й лоскотливе. Ваня схопив Жучка обома руками й, напружуючи всi сили, одiрвав од горлянки.

– Що ж це таке, Жучок? – питае Ваня. – Жили ми з тобою гарно, я кожного дня виносив тобi хлiба, кiсток, а iнодi й м’яса, а ти гризеш мене.

– А ти забув, як бив мене? – гарчить Жучок, i з очей в його сиплеться вогонь.

Ваня так i захолов i побачив, що з-пiд лiжка вилiзае чорт з виделкою й насмiшкувато шкiрить зуби. За ним ще один… ще… iх багато! Всi чорнi, гидкi й великi. Ваня, цокаючи зубами вiд холодного жаху, що охопив його льодовими руками, простяг уперед руку, щоб захищатись, але Жучок сплигнув з лiжка, побiг до дверей i сховався за ними; вкупi з ним сховалися й усi чорти.

Тут Ваня почув, що вiн мусить встати з лiжка й пробiгти в тi дверi, за котрими сховався Жучок з чортами; Ваня знав також, що всi вони вискочать з засiдки, накинуться на нього, будуть кусати й штрикати виделками. Льодовий жах, вiд котрого нiмiли й тремтiли ноги, розростався, заволодiвав усiм Ванею, стискував груди в своiх мiцних холодних обiймах i корчив руки. В головi стукотiло, немов зверху йшов густий кам’яний дощ. Ваня хотiв крикнути, покликати на допомогу, але весь вiн був закутий у залiзну клiтку й йому не можна було рушити нi губами, нi язиком. Вiддих завмер, серце спинилось, все тiло терпло, а по головi ще дужче били невидимi камiння. Ваня схопився й побiг… Коло дверей на нього навалилось щось темне, слизьке й холодне. Воно зовсiм обхопило Ваню, стискувало його, залiзало в рот, викликаючи огидну нудоту; вiн корчився, угинався, пручався руками й ногами, хрипiв, бурмотiв щось незрозумiле, рвався всiм тiлом, бився головою, а воно ще мiцнiш стискувало його… вже нiяк було поворушитись. Свiдомiсть свого безсилля страшенно пригнiчувала Ваню. Вiн почув, як завмирае в ньому життя, пручнувся з надприродною силою, скинув з себе слизьку iстоту, поривчасто задихав i прокинувся.

В той же мент пiд лiжком почулось сердите шкряботiння й вперте клацання зубiв. Ваня не своiм голосом вереснув i зомлiв.

Березень, р. 1919, м. Павлоград




Старець


Мiсто шумiло й хвилювалось, кипiло й реготало. Життя виштовхувало вдень на вулицi його тисячi, десятки тисяч людей, котрi заклопотано бiгали, метушились, щось думали, обмiрковували, смiялись, плакали, сподiвались i, нарештi, помирали, – все це iнодi тут же на вулицi, а здебiльшого пiд залiзними дахами кам’яних мурiв, що самi ж i утворили собi, аби ховатись на нiч для спочинку й кохання. Тих, що, знесиленi i виснаженi хоробами i турботами, конали, якнайшвидше забивали в дерев’яний футляр, кидали в землю, а життя вигонило на опорожнене пiсля них мiсце десятки нових людей, котрих родило кохання пiд залiзними дахами кам’яних мурiв.

Цi люди, як i iх батьки, починали сновигати по вулицях мiста, забували про те, що волею слiпого випадку родились, не думали про те, що так само помруть, i в шаленiй метушнi iли, пили, творили культуру, поглибшували науку, будували собi новi мури, кували новi кайдани; жилава ж i костиста рука буття без жалю й радощiв шпурляла iх на iхнiми ж руками зроблене камiння, проти iх повертала iхню ж науку, здобутками iхньоi ж культури виснажувала iх, а вони все так само заклопотано бiгали по вулицях мiста, смiялись, плакали, сподiвались i покiрно врештi йшли на страту.

Тимошевi, що сидiв уже три роки на розi двух рухливих i людних вулиць велетенського мiста, бiльш нiж кому б iншому видко було цю скажену метушню людей, але вона не цiкавила i не обходила його. Йому цiкавий був тiльки той мент, коли хтось спинявся бiля його, встромляв руку в кишеню й, добувши звiдтiль якийсь грiш, кидав йому в простягнену шапку. Тодi Тимiш швиденько ховав монету глибше в кишеню, бо залишати ii на виду, здавалося йому, було небезпечно: ще хтось подумае, що в його вже е грошi, i не дасть нiчого.

Три роки минуло, коли Тимошевi потяг одтяв ногу й пошарпав обличчя, i вiн, калiкою ставши, без жодного вагання постановив iти прохати у людей допомоги, бо був переконаний, що люди повиннi йому допомагати.

Випустили його з шпиталю в один з вiвторкiв саме надвечiр. Страшенно чудно i незвично було почувати замiсть ноги дерев’яну колодку; костур так муляв пiд пахвою, що бажалось геть одкинути його й почати ходить вiльно i швидко, як колись. Але це вже було цiлком неможливо, i, затаiвши в собi почуття прикростi, образи i легенькоi злостi, Тимiш пошкандибав по вулицi.

Назустрiч йому йшло двое людей; Тимiш подумав, що нiчого довго зволiкати i треба зараз же зробити першу спробу. До того ж ще Тимiш чогось був певний, що цi люди конче дадуть йому грошей, i в глибинi душi вiн навiть надiявся, що вони дадуть багато… може, цiлого карбованця. Ця надiя захопила його, i вiн з легким серцем пiшов просто на тих людей.

– Дайте… калiцi.

Вiн трохи зупинився перед словом «калiцi», бо неприемно було так про себе казати. Тi двое людей, захопленi балачкою, не розчули його слiв, але по вигляду Тимоша догадались, чого саме вiн вiд них бажае; один, нижчий i тонший, посунув руку в кишеню i почав там щось шукати.

«Дасть, дасть i багато дасть», – думав радiсно Тимiш, i приемнi струмки забiгали по його тiлу. Професiя старця здалася йому тодi веселою, легкою й безтурботною.

Менший чоловiчок, певно, знайшов би що-небудь для Тимоша в своiй кишенi, якби вищий не взяв його за руку й не сказав:

– Кинь нарештi свою сентиментальнiсть! Принципово нiчого не давай старцям. Хай держава пiклуеться сама про iх i дае iм притулок.

Менший винувато озирнувся по боках, пробубонiв щось пiд нiс i потьопав далi.

Тимiш багато дечого не зрозумiв iз слiв високоi людини. Тiльки два слова: «Не давай» пекучою образою вдарили його, i вiн, не тямлячи себе вiд обурення, мiцно стиснув у руцi костур i кинув навздогiн:

– Падлюка!

Високий вмент спинився i, повернувшись, попростував до Тимоша; цей, не рухаючись, стояв на мiсцi, трохи похилившись наперед, напружений i рiшучий. За високим похапцем пiдстрибував малий i, винувато прохаючи, казав:

– Кинь! Чи варто звертати увагу… та я кажу… Ну, ходiм-бо…

Але високий наблизився до самого Тимоша i несподiвано вдарив його по щоцi; одходячи, гукнув йому:

– Так вас, мерзоту, треба вчити!

Тимiш похитнувся. Рот його вмент наповнився слиною, губи засiпались, i злiсть, гiрка, неосяжна й бурхлива, враз вдарила йому в груди. Бризкаючи слиною, вiн рвонувся вперед, щоб наздогнати образника, вдарити його, провалити йому голову костуром i роздерти його пополовинi, але колодка посковзнулась на камiннях, i Тимiш важко упав на бiк.

– Падлюко… стерво… – хрипiв вiн, силкуючись пiдвестись на ноги.

Десь iз садка наввипередки неслись згуки музики. Легеньким туманом стелились вони по землi, а жвавий вiтерець хутко пiдхоплював iх, пiдiймав догори i розносив скрiзь понад мiстом.

– Проклятий, чорт проклятий, – шепотiв Тимiш, дибаючи по вулицi.

Пiсля цього Тимiш нiколи не дякував за допомогу, нiколи не обiцяв молитись за офiрника пану Богу, не пророкував гарного, веселого й щасливого життя. Вiн просто брав грошi, не дивлячись навiть на людину, котра iх давала, своiми чорними, рухливими, занадто неспокiйними очима.

І до тих, що давали йому грошi, i до тих, що дивились на нього, але минали, прибираючи на себе здебiльшого замислений вигляд, Тимiш ставився однаково: з тупою злiстю. Вiн навiть нiколи не прохав, не простягав руки, а просто сидiв на камiнцi, витягнувши перед собою ноги, з котрих одна була одрiзана по колiно.

Багацько людей кидало шаги на протязi трьох рокiв у його полатану шапчину; не було можливостi запам’ятати iх обличчя, але була одна особа, котру Тимiш чекав кожного ранку з злiсним, трошки насмiшкуватим презирством.

Це була старенька бабуся, що кожного ранку ходила до церкви, спираючись на ключку, i неодмiнно кидала Тимошевi двi копiйки.

– Молись же за мене Христу-Спасу i святим його, божий чоловiче… Ох, грiхи моi тяжкi… Молись за рабу божу Катерину…

Так казала вона кожного ранку, неодмiнно кидаючи Тимошевi двi копiйки. Потiм бабуся з повiльним зiтханням помаленьку простувала далi, дзьобаючи ключкою по камiнних плитках пiшоходу.

А «божий чоловiк» думав, ховаючи грошi в кишеню:

– Иш, чортова баба! За двi копiйки, та ще й молися за неi… А не дiждеш, стара коцюбо!

При цьому обличчя його кривилось, i з-пiд розтулених губ блискали на мент зуби – плескуватi й пощербленi. То Тимiш посмiхався.

Так, мабуть, з рiк бабуся акуратно приносила своi двi копiйки i цим внесла деяку постiйнiсть у бюджет Тимоша. Цi двi копiйки вiн нарештi звик рахувати своiм заробiтним minimum-ом.

Ранком Тимiш вряди-годи поглядав у той бiк, звiдкiль звичайно з’являлась бабуся, i коли забачить було ii згорблену маленьку постать, що дибала, похитуючись наперед, немов хотiла щось склювати, – вiн кривився, показував проiденi зуби i думав:

«О, вже старе бадилля несе своi багацтва…»

Одного дня бабусi не стало. Коли й в наступнi три днi вона не з’явилась, Тимiш прийшов до висновку, що вона «подохла», i був у той день роздратований i злий бiльш, нiж звичайно.

«Ну, нехай би ще прожила рокiв зо два! А то вхопила ii таки чортяка…»

Цiлiсiнький день просиджував Тимiш не рухаючись на одному мiсцi, але нiколи не бувало йому нудно або тоскно. Вiн споглядав на ту широку хвилю людей, що невпинно, немов заведена машина, котилась коло його нiг з галасом, смiхом, криком i журбою. Хвиля та розбивалась на течii, знову зливалась, знову котилась, крутилась i, як дрiбнi бризки, вилiтали з неi люди кудись убiк, а нерухомi будинки з похмурою мовчазнiстю ховали iх за своiми стiнами.

Неначе величезний гад повз по землi, повз кудись далеко, обвивався круг свiту залiзним кiльцем, вертався назад, проковтував у свое несите, жадiбне черево нових людей i знову повз – неосяжний, безкрайнiй i невблаганний, як воля. Вiн шарудiв своею шкурою по землi, брянчав своiм панциром, зачiпаючись за перепони, та все повз, нездоланний i потужний.

А Тимiш дивився. Байдуже дивився, як у черевi гада творилось кохання, як спокiйно пожирав вiн повних сили людей i вмент сповивав iх гидкою слиззю свого шлунка, робив iх безсилими i м’якими.

Коли ж гад плювався, Тимiш зручно пiдхоплював в шапку той плювок i ховав швиденько в кишеню. Обличчя його, поросле густим чорним волоссям, кривилось, очi починали бiгати, немов шукаючи, куди можна сховатись, а злiсть пiдлазила до горлянки i якось раптом стискувала ii.

Коли нiч вилазила iз-за обрiю i розповзалась по мiсту, Тимiш пiдводився, трохи постоiть було, вигинаючи ногу, що задубла й занiмiла вiд довгого сидiння, брав милицю пiд пахву i йшов додому.

Людська хвиля, що вдень бурхливо клекотiла й стогнала, тепер розбивалась об кам’янi груди задумливих будинкiв, залiзала до iх всередину й затаювалась там. Тiльки поодинокi постатi, ставши сiрими вiд облудливоi пiтьми, маленькими краплинками ще котились по вулицi. Деколи хтось вищий, упертий i суворий з жорстокiстю бога з’еднував двi краплинки в одну, з презирством шпурляв iх пiд захист камiння i залiза та з лютою радiстю чекав, поки не визирнуть вони обережно з-пiд захистка i не покотяться хапливо кожна в свiй бiк – виснаженi й огиднi, як мухи.

Все, чого вдень не було чутно, тепер виявлялось i лiзло в вiчi, користуючись тим, що нiч така журливо тиха й безнадiйно-спокiйна. З божевiльним ляцканням i гуркотом металевих маслакiв лiтали трамваi, заглушуючи тi дивнi слова, що нiч хотiла сказати пригнiченiй землi i сонливим деревам; з упертим нахабством блимали лiхтарi, гадаючи своiми промiннями знайти й обсвiтити вiчно величне обличчя ii; виходили на вулицю жiнки, показували пiд лiхтарями свое жовте, слизьке тiло та нашвидку запродували i себе, i тих людей, що могли б родити.

Нiч же мусила все покривати i все терпiти: вона плакала вiд цього, плакала так само тужливо спокiйно, якою й сама була. Замiсть слiв чарiвних падали ii сльози на землю росою, – холодною, як самотнiсть, чистою, як молiння, тихою, як сум…

Але Тимiш давно бачив i знав те. Байдуже стукотiв вiн костуром по брукiвцi i перебирав у кишенi мiдяки, що зiбрав за сьогоднi. Мабуть, мало, копiйок з десять, не бiльше… Кепська справа! Не пощастить i шага заховати у свою скриньку.

Взагалi те мiсце, де сидiв Тимiш, було не щедрим на прибутки. За три роки старцювання Тимiш встиг зiбрати тiльки щось бiля п’яти карбованцiв, i то лише тому, що не курив та не пив горiлки.

А мiняти мiсце не хотiлось – таких рухливих, гомiнких та велелюдних вулиць не знайдеш бiльше.

Тимiш пiдiйшов до далекого краймiста. Тут не було вже брукiвки i ступати було м’яко по легкому пилу. Тут не брянчали трамваi, не глузували лiхтарi й не розпродувались на вулицi жiнки. Радiсно дихала нiч пахощами далекого степу, i з подихами доносився невиразний шум чудових розмов ii з землею. Дерев’янi хатки, неохайно i в безладдi розкиданi серед простору, то тислись одна до одноi, немов цiлуючись, то розбiгались геть, немов ворогуючи мiж собою.

Старець пiдiйшов до тоi, що стояла зовсiм самотньо, далеко вiд iнших, i постукав пальцем у вiкно, напiвзаклеене папером.

Через мент зсередини хати почувся шелест, i старе костисте обличчя, обсмоктане, як викручена ганчiрка, притулилось до попсованоi шибки, i неприемно скрипучий голос запитав:

– Хто там?

– Я… – знехотя вiдповiв Тимiш i повернувся, щоб iти до дверей.

В темно-синiй далечинi видко було йому мiсто, що свiтло своiх лiхтарiв злило в одну блискучу пляму. Здавалось воно невсипущим оком якогось дивогляду, що розпластався i приник до землi.

Брязнув гаплик, дверина сама собою одхилилась на скошених петлях, i Тимiш вступив у хату. Тут було темнiш, нiж надворi, а в нiс вдарив гидкий сморiд бруду, людського поту та вiддиху.

Вiн пройшов помацки в куток, одгороджений вiд решти хатини завiсою iз драного лахмiття, i кинув на дерев’яну лаву, трохи притрушену соломою, свою шапчину.

Стара iстота, що вiдчинила йому дверi, поставила тим часом на стiл миску з стравою i поклала шматок хлiба. Тимiш пришкандибав i мовчки сiв бiля столу.

Очi його вже звикли до темряви; до того ж синя нiч прихильно зазирала у вiкно i казково срiблила чорнi стiни кiмнати та брудний стiл, що на два пальцi вкритий був лепом. Пiд поглядами ночi всi речi зробились таемничими, нiби живими та мовчазно-сумовитими.

Тимiш бачив, що стара iстота схилилась на край столу й пильно дивиться на нього; на нiй накинута була лише одна сорочка, змокрiла вiд поту; сорочка прилипала бабi до тiла i немов навмисно на показ виставляла гострi маслаки ii костистого тiла. Крiзь пазуху виглядали черствi груди, сухi й зморщенi, як старi черевики.

Але Тимiш не звертав на те уваги. Вiн iв жадiбно, поспiшаючи, запихаючись i давлячись стравою, бо був голодний – що з того шматка хлiба, що брав вiн з собою ранком i з’iдав опiвднi?

Стара iстота заворушилась.

– Давай грошi! – зарипiла вона, простягаючи вперед руку тонку, як дрiт.

Тимiш налапав у кишенi мiдяки й висипав на стiл; баба швидко почала iх хапати, немов боялась, що вони зникнуть кудись без слiду. Потiм вона пiдстрибнула до вiкна й почала лiчити iх.

Нiч зирнула на неi i вмент перетворила ii сорочку в темно-сiрий, рухливий обрус. Чарiвним привидом стояла баба в напiвтемних обiймах ночi, навiть здавалось, що вона висить i гойдаеться в повiтрi.

Рiзко брязкали мiдяки в костистих руках привида.

– Одинадцять копiйок! – зненацька гукнула вона, i ii рипучий голос зробився тонким та пронизуватим. – Вчора дванадцять принiс, а сьогоднi вже одинадцять! Ах, ти ж псявiро! Жере, як не лусне, а приносе одинадцять копiйок… Он Іван Гайка по п’ятдесят своiй хазяйцi приносе! Доки ж ти лайдакувати будеш? Ще й досi прохати як слiд не вивчився! У-у, бузiвок ненажерний…

Баба поривчасто витягувала вперед руки, а потiм знову кидала iх униз, немов заклинаючи. Голос ii верещав по хатинi та жалiбно стукався об стелю. І коли вона припинила свiй крик, то страшно було вiдчувати нерухому тишу, що враз запанувала пiсля галасу.

Тимiш кинув iсти i зирнув на бабу, що вигнулась, подавшись вперед обличчям. Як вона стояла бiля вiкна, то видно було ii закарлючений нiс i очi, запаленi бурхливим вогнем зненавистi. Власне, видко було тiльки одне око, осяяне присмерком ночi, i в такому освiтленнi баба робилась таемничою i великою.

– І я приносив полтинники iнодi, – тихо промовив Тимiш, нiби розмовляючи сам до себе. – Ви все забирали й казали, що мало… Скiльки не принеси – все мало…

Вiн знову взявся за хлiб. Але баба аж кинулась вiд його слiв, випросталась, ще бiльшою i ще страшнiшою зробилась. Знову задзвенiв ii голос попiд стелею i почав битись у вiкна; тепер до його прилучались ще новi згуки – чи то кламцання зубiв, чи свист гарячоi злостi.

– А-а, псявiра! – гукала баба. – Ти ще смiеш на мене нарiкати? Годую, пестю, бiлизну перу, та ще й нарiкання? Ах ти бiсiв сину! Тiльки жерти вмiеш, старцюго чортовий!

Вона спинилась на хвилину, перевела дух. Тiло ii трусилось, а на йому, як мантiя, мотилялась сорочка. Тимiш поклав ложку i байдуже подивився на неi. Побачив, що сорочка iй трохи не досягала колiн i з-пiд неi якось нiби несподiвано вилiзали ноги.

Баба помiтила його байдужий погляд, i вiн вколов ii, як шпичка. Вона зiрвалась з мiсця, марою налетiла на Тимоша, почала швидко хапати з столу страву й тягти до себе.

– Не дам! – аж заходилась з лютостi вона. – Не дам, проклятий чортяко! Сиди голодний! Оддай хлiб! Оддай, кажу тобi!

А вiн i не думав боронити хлiб. Вiн встав, повiльно пошкандибав до себе за заслону, сiв на скриньцi коло вiкна, що було йому в головах, скинув чобiт i лiг на лаву горiлиць. А баба довго ще бурчала i лаялась, шарудячи мисками. Тимiш звик до ii сварок i лайок, бо вони траплялись майже кожного вечора.

Вiн задивився на стелю й спитав:

– Гальки немае?

– Тобi вже повилазило, що питаеш, – гримнула баба, i чути було, як вона вмощуеться спати.

Тимiш знав, що Галька зараз там, у мiстi, на розпродажу жiнок бiгае пiд лiхтарями, смiеться – молода, опасиста i вродлива. А за нею жуками повзуть чоловiки, наготувавши грошей. Знав це, але все-таки спитав, бо чогось здалося йому, що Галька сьогоднi не пiшла до мiста i спить собi в iншому кутку хатини.

Тепер же вiн заспокоiвся, пiдпер голову рукою i подивився у вiкно, – там застигла нiч, повна сонливих мрiй.

Постук у вiкно вогнем обпiк Тимоша, що лежав в напiвснi. Вiн хутко пiдвiвся, тремтячою рукою намацав костура, несподiвано впустив його додолу, як голодний звiр iжу, схопив його знову i подався вiдчиняти дверi. Тимiш навiть не питав, хто там стукав, бо почував, що то вона, Галька, – опасиста, молода i вродлива.

Одчинивши, вiн пропустив ii повз себе, щоб подивитись, як гнучкою ходою вона пропливе в хату i, може, зачепе його злегенька рукою або плечем.

Стара баба на хвилину прокинулась i, знову засинаючи, тягучим голосом крiзь сон запитала:

– Що… там таке?..

– Я, – вiдповiла тихенько Галька.

Тимiш прийшов у свiй куток, спинився коло лави i посмiхнувся. І те, що вiн кожного вечора збирався зробить, як i завше, лякало його, здавалось неможливим i смiшним. Кожного вечора вiн вiдчиняв Гальцi дверi, посмiхався i лягав спати, не мовивши й слова.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66800448) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения